Місто дівчат

Саме в цьому, мабуть, причина, чому Селія перебралася до мене, коли я другу ніч спала в «Лілеї». Навіть не питаючи. Ми й словом про це не обмовилися — так просто сталося, і то у найменш сподіваний час. У котрусь із темних годин між північчю і світанком на день другий мого перебування в Нью-Йорку Селія ввалилася у мою спальню, збудила мене, штурхнувши у плече, і захмеліло пробурмотіла одне слово:

— Сунься.

Тож я посунулась. Перекотилася на другий бік ліжка, а вона впала на мій матрац, відібрала мою подушку, закутала свою прекрасну фігуру в моє простирадло, не залишивши мені нічого, і тут же заснула як убита.

Ото весело!

Так весело, що сон від мене втік. Я не наважувалась поворухнутися. По-перше, у мене відібрали подушку, по-друге, притиснули мене до стіни, а лежати так було незручно. Але була й серйозніша проблема: що казали правила поведінки, коли п’яна артистка завалювалася в одязі на твоє ліжко?

Неясно. Тож я так і лежала, непорушно й мовчки, слухала її важке дихання, вдихала запах цигарок і парфумів на її волоссі й міркувала про те, як ми дамо раду в незручній ситуації, яка неодмінно настане вранці.

 Селія прокинулася десь о сьомій, коли спати в яскравому сонячному світлі, що падало в кімнату, стало неможливо.

Вона смачно позіхнула й потягнулася всім тілом, зайнявши мало не все ліжко. На ній досі був вечірній макіяж і виклична сукенка. Виглядала Селія приголомшливо. Наче янгол, який упав на Землю просто через дірку в підлозі якогось небесного нічного клубу.

— Привіт, Віві, — сказала вона, закліпавши очима від сонця. — Дякую, що пустила мене у своє ліжко. Моя канапа — то просто мука. Я більше на ній не витримаю.

До того моменту я сумнівалася, що Селія знає, як мене звати, та коли почула від неї оте пестливе «Віві», мене охопила радість.

— Усе гаразд, — відповіла я. — Можеш спати тут, коли захочеш.

— Ти серйозно? — перепитала вона. — Шикарно! То я сьогодні перенесу сюди свої речі.

 Гм, ну що ж. Схоже, у мене з’явилася сусідка по кімнаті (Та я й не була проти. Навпаки, було дуже приємно, що вона вибрала саме мене.) Мені хотілося, щоб ця дивна, химерна мить тривала якнайдовше, тож я наважилась продовжити розмову.

— А куди ти ходила вчора ввечері? — спитала я.

Селія, схоже, здивувалася, що мене це цікавить.

— В «Ель-Морокко», — відповіла вона. — Бачила там Джона Рокфеллера.

— Що, справді?

 — Він ніякий. Хотів потанцювати зі мною, але я прийшла з іншими.

— А з ким?

— Та ні з ким особливим. Так, кілька хлопців, які не поведуть мене до себе додому знайомитися з їхніми мамусями.

— А що то за одні?

 Селія вмостилася на ліжку, запалила цигарку й розповіла мені все від початку до кінця. Вона пішла гуляти з якимись євреями, які вдавали із себе ґанґстерів, але потім їхня компанія наткнулася на справжніх єврейських ґанґстерів, тож ті самозванці дали драпака, а вона лишилася з одним хлопакою, який повіз її у Бруклін, а потім заплатив за лімузин, що відвіз її додому. Мене заворожувала кожна деталь.