Після злучення тварина сумна

З цими словами молодик витяг із кишені декілька загорнених у золоту фольгу цукерок і сипонув їх перед Василем на стіл.

— Пригощайся!

— Та ні, я не їм солодкого...

— А ну, взяв цукерку і з'їв! — раптом дуже серйозно гримнув на нього молодик. — Ти, падло, спиш на робочому місці, коли я повертаюся додому. Ти — охоронець сраний!

— Прошу мене не ображати! — тихо, але рішуче мовив Василь.

— Ну, добре, добре... — заспокійливим тоном мовив молодик і відкинувся головою на м'яку спинку крісла. — Я тебе прошу, Васю... — заговорив він раптом утомлено і якось розтягуючи слова. — Візьми цукерку і з'їж. Мені хочеться тебе пригостити. От побачиш, ти таких цукерок не їв ніколи в своєму житті. То найкращі у світі цукерки... Знаєш, скільки одна така коштує? Сорок баксів штука! Це, як для мене, а так, можливо, і всі сто! Ти уявляєш, Василю, сто баксів одна цукерка!

— Та що вони, золоті? — з недовірою зиркаючи на розкидані столом золоті кульки, вичавив із себе Василь.

— Вони золоті, Васю, зо-ло-ті! Це щтучна голландська робота. Над кожною цукеркою працюють по декілька днів. Найкращі кондитери, хе-хе, роблять шоколад і начинку, найкращі дизайнери працюють над зовнішнім виглядом. То, Васю, найліпші у світі цукерки. Їх їдять тільки королі й мільйонери. У тебе діти є?

— Так точно, — відповів Василь. — Син та донька.

— Ну, так візьми дітям, хай покуштують.

— Дякую, дітям візьму, — з тими словами Василь загріб у долоню чотири цукерки, що лежали до нього найближче, лишивши на столі ще три.

— А тепер з'їж одну, — мало не з благанням у голосі попросив його молодик. Василь цикнув язиком і, зваживши на розпачливий той молодика, почав розгортати цукерку.

— Ти уявляєш, Васю, сто баксів! — не вгавав молодик, дивлячись, як Василь здирає з шоколаду золоту фольгу. — Потім же ж ти все життя будеш згадувати і онукам своїм розкажеш, як жрав цукерки по сто баксів за штуку. Ти ж героєм будеш. Як у селі своєму засраному розкажеш, то у всіх очі на лоба полізуть. Ти ж тепер городськой Васю, ти ж мусиш знати, як живуть у місті багаті люди. У тебе село є?

— Є, — Василь роздивлявся цукерку з усіх боків і не знаходив у ній нічого надзвичайного.

— Як твоє село зветься?

— Отарів, Козелецького району Чернігівської області.

— Як звучить! — закотивши очі й мляво сміючись, почав молодик проговорювати останні Василеві слова. — О-та-рів, ко-зе-лець-кого-го рай-о-ну... бляха-муха, який кайф! Ко-зе-лець-ко-го району!.. А картоплю на базар возиш?

— Вожу, — Василь обнюхав цукерку з усіх боків.

— То жри, падло, сто баксів штука!

На тих словах Василь запхав цукерку в рот і почав повільно жувати.

— Ну як? — із захопленням запитав молодик.

— Та цукерка, як цукерка, — відповідав Василь, ганяючи язиком в роті в'язкий шоколад.

Шоколад одразу забрався в усі дірки та дірочки Василевих зубів, і зуби неприємно так почали терпнути. Навіть як слід не посмакувавши цукеркою, Василь швидесенько її проковтнув, але лишився після того в роті неприємний присмак. Присмак був якийсь хімічний, і зуби від нього взялися оскомою, а дух неприємно забило. У грудях війнула прохолода, а горло ніби трохи заморозило.

— Дивні якісь цукерки. Гіркаві, — Василь скривився і проковтнув слину.

Неприємний присмак не зникав. Тепер Василеві здалося, що він проковтнув якусь пілюлю чи фотографічний закріплювач. І присмак цей ставав дедалі відразливішим.

— То в тому і є весь кайф! — посміхнувся молодик. — Саме за цю гіркоту люди платять такі гроші.

— Ти що, наркоту мені підсунув? — налякано підхопився з крісла Василь, але його тілом уже починала розливатися нечувана легкість, і голос зазвучав наче збоку.

Молодик зайшовся сміхом і знову відкинувся головою на спинку, заплющивши при тому очі.

— Во, блін, цукерки! — із жахом скрикнув Василь і гарячкувато почав метикувати, що ж тепер робити. Найліпше було б напитися води і всю оту гидоту швидко виблювати. Василь, навіть, хотів рушити до столу, на якому лишився стояти термос, але світ навколо нього поплив, і перед очима почали спалахувати різнобарвні квіти. Василеві зробилося так добре, як не було ніколи в житті. Це був якийсь сон наяву. Василеві здалося, що він став великим-превеликим і дуже легким. Настільки легким, що змахнувши руками, міг відірватися від землі й злетіти високо-високо.

— Ні хріна собі! — тільки й вимовив він.

— Піди-но, Васю, подивись, чи не стоїть біля під'їзду мій «бімер»? — знову розтягуючи слова проказав молодик.

— Ага, зараз, — відказав Василь і поплив холом до скляних дверей.

Велика біла машина вже стояла біля ганку із запаленими фарами, вся переливалася та мерехтіла, немов інопланетна літаюча тарілка.

— Та вже стоїть! — крикнув до молодика Василь і не впізнав свого голосу. Він линув звідкілясь іздалеку. Від нового почуття Василеві нестерпно захотілося зайтися сміхом, але він стримався, і тільки трохи осторонь почув легеньке «ги-ги».

— Оце я вляпався! — переходячи на справжній сміх, проказав Василь вголос і теж заіржав наче справжній кінь.