Після злучення тварина сумна
- Автор: Мухарский Антон Дмитриевич
- Год: 2013
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-1515-87-0
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Після злучення тварина сумна». Краткое содержание книги:
Радикальна українська проза! Чорний гумор!
Читати обережно!! Можливий культурологічний шок!!!
Не бажане читання цієї книги людям з обмеженими розумовими здібностями, адептам різних людоненависницьких та тоталітарних ідеологій, особам із ознаками політичної шизофренії, соціокультурних та психопатичних станів, спричинених браком освіти, культури та виховання, людям із ознаками “совкового дебілізму”, особам, яким не виповнився 21 рік, вагітним жінкам та тим, хто керує транспортним засобом.
Всі збіги імен, подій та місць, описаних у цій книзі, з реальними людьми та об'єктами є випадковими і не ставлять на меті ніякого іншого завдання, окрім створення повноцінної художньої картини світу, часу і характерів описаних у творах.
Після прочитання цього попередження ЖОДНІ ПРЕТЕНЗІЇ НЕ ПРИЙМАЮТЬСЯ!!!
ЗАБОРОННЕ ЧИТАННЯ ЛЮДЯМ БЕЗ ПОЧУТТЯ ГУМОРУ!!!
— Чілі, це я. Слухай, там у мене в спальні мертва жінка....
— Я знаю, Серьога, знаю... — почувся на тому боці знайомий голос начальника охорони.
— То що ви з нею зробили?
— Як завжди, Серьога. Ти ж не дав Ніяких вказівок... От ми подумали й зробили, як завжди. А що, щось не так?
Чоловік не відповів нічого, лише рурка мобільного телефону важко впала на підлогу.
Плескався, бився у вікно океан березневого передрання. Накочували і відринали хвилі. У прозорій воді відбивався убутний місяць, і зорі, розсипані жменями, жевріли, мов очі химерних риб та октопусів. Наче все перевернулося, встало з ніг на голову: океани вилилися в небо і тепер згори долинав їхній плюскіт. Будинки встали на роги телевізійних антен і цілились, як найвправніше повиколювати очі рибам та октопусам. Дерева, немов коралові рифи, гальмували рух усесвіту й одвічна космічна течія плуталася у їхньому чорному гіллі. Астероїди і метеорити з довгими хвостами уповільнювали рух, сонце наближалося до небокраю не так швидко, і ледь помітна світла смужка, яка вже тліла на сході, за останні хвилини не збільшилася і на горобиний крок. Час зупинився, і світ від того починав розтікатися і плавитися, не скріплений однині молекулярними структурами секунд і хвилин. Прозора вода березневого океану розмивала всесвіт і він, наче цукрова башта, танув, розливаючись довкіль каламутною рікою, у якій зникало все.
Усе перевернулося в голові у чоловіка. Весь світ став дибки, і тьмяна каламуть залила мозок.
Була в «барлозі» одна кімната, п'ять на п'ять метрів, вона ховалася у підпіллі гаража. У тій кімнаті з бетонними стінами, куди згори вели дванадцять бетонних сходинок, завжди стояв неприємний їдкий запах. У кутку стирчало відро з ганчір'ям, валялися декілька скатів від автомобільних шин. Підлога була геть усіяна недопалками, сірниками і обгортками від жувальних гумок. Стояли ще, здається, дві дерев'яні табуретки. Світло лилося крізь забрані у металеві грати чотири ліхтарики, що їх було прилаштовано на стінах під самою стелею. Головним предметом у всій кімнаті був величезний сріблястий бак, завдовжки метри на три і півтора заввишки. Бак стояв на цегляному постаменті, і до нього згори, вмонтована в стелю, спускалася шестидюймова труба з вентилем. Така сама труба виходила з самого низу баку і зникала у стіні. Згори на баку виднівся широкий люк із круглою металевою засувкою. До люка з підлоги піднімалися п'ять металевих сходинок з бильцями по одному боці, звареними з прутів стальної арматури. Вміщалося в бакові тонни дві з половиною, може трохи менше. Їдкий кислотний запах точився саме з нього.
У бакові зберігалася суміш соляної та азотної кислоти у співвідношенні три до одного, так звана «царська водка», відома своєю властивістю розчиняти навіть благородні метали.
Але не метали розчиняли в тій кислоті. В ній розчиняли людські тіла. Спершу мертва плоть, занурена у кислоту, вкривалася пухирями, чорніла і розбухала. З її поверхні злітали вгору мільйони дрібних бульбашок, ніби закипала довкола їдка жовто-зелена рідина. За дві хвилини «кипіння» припинялося, і плоть починала швидко біліти, відвалюватись від скелета волокнистими куснями. За перші хвилини хімічної реакції кислоту нагрівалася на півтора десятки градусів. Після того, як тканини людського тіла відділялися від скелету й опадали на дно драглистою масою, кислота поступово починала роз'їдати кістки. Хвилин десять-п'ятнадцять тривав цей процес, підтримуючи в бакові постійну температуру хімічної реакції. Кістки розм'якшувалися, ставали ніби гумовими, і кістяк осідав на дно, здувався. Провалювалися ребра, грудна клітка, як повітряна кулька опадав череп, і через деякий час на дні бака утворювався білий каламутний шар драглів, який ще недавно був людським тілом. Шар той танув, мов вранішній туман над рікою, пускав з себе протуберанці, від нього відривалися кавалки і плавали повільно баком, теж танули і розчинялися. Ще через десять хвилин не лишалося нічого, і так само трохи мутна жовто-зелена, кислота затихала і холонула.
Чоловік повільно провів рукою по розкуйовдженому волоссю. Йому здалося, що в голові оселилася бридка холодна черепаха, яка тільки-но очуняла від зимової сплячки, і тепер починала шкребтись і проситися на волю. Черепаха крутилася у мозку незграбним панцирником, чавлячи м'яке тіло сірої маси. Голова починала розпухати, а задні лапи черепахи шкребли вже десь у горлі.
Чоловік ще раз провів рукою по волоссю і щосили стиснув зуби. Різко відірвавшись від високого табурета, він стрімко перетнув усю кімнату і розчахнув дверцята могутнього полірованого буфету. Розкидаючи посуд, він заходився порпатися полицями. Чоловік вигріб усе з верхньої полиці, вигріб із середньої і, нарешті, на нижній полиці у неглибокій фарфоровій піалі, розписаній китайськими драконами, знайшов те, що шукав.
У піалі ще з самого Нового року лежали півтора десятка загорнутих у золотисту фольгу шоколадних цукерок. Швидко розгорнувши одну, чоловік закинув її у рота, розжував і проковтнув. Відтак розгорнув ще одну і теж заковтнув, а потім вигріб із піали всі золотаві кульки і поклав їх до кишені свого широкого пальта.
Черепаха в голові поволі подобрішала і рухи її стали дрібними та лоскотними. Чоловікові здалося, що тепер кістяні пальці черепахи зробилися трав'янистими і вже не шкрябали, а лоскотали. Панцир м'якшав, а черепаха крутилася в голові все швидше і швидше. Від того відчуття у чоловіка пробігли спиною мурашки, а в серці народжувався якийсь шал, який наростав щохвилини і враз ударив у голову. Черепаха із диким зойком, мов корок із пляшки, вилетіла геть і, вдарившись об стелю, впала на підлогу й ображено поповзла у темний кут. Чоловік вдоволено хекнув, і обличчям у нього майнула загадкова усмішка, а в очах затанцювали божевільні карлики.
Забувши про біль унизу живота, забувши про те, де він знаходиться і що сталося цієї ночі, забувши про все, чоловік знову побачив перед собою її. ВОНА була жива і тепер усміхалася чоловікові, кликала його до себе. Чоловік ступив до НЕЇ, але ВОНА відсахнулася і знову поманила його рукою. Чоловік усміхнувся і більше не зважувався підійти до НЕЇ ближче.
Він розплющив очі, відірвався від буфета і рушив у коридор, де біля вхідних дверей на стіні знаходився пристрій внутрішнього зв'язку.
— Білий «БМВ» до першого під'їзду...
Глава п'ята
Золоті цукерки
5 год. 44 хв.
Василь сидів так само, поклавши голову на руки і спершись ліктями на стіл. «Ну, так, — заспокоював він себе. — Буде собі той молодик парити мозок, звітувати начальству... Ага, побіжить, і ще раз дожене, і розкаже, мовляв, такий-то, такий-то спав на посту. Нема в нього клопоту, як тільки встрявати у такі дрібниці!»
Дивно, але цей нехитрий прийом аутотренінгу допоміг, і власна провина вже не здавалася йому такою страшною.
«Пронесе», — подумав Василь, аж раптом знадвору почувся страшний котячий вереск.
Василь відірвав щоки від теплих долонь. Очі у нього були червоні, під ними залягли тіні, і всі риси загострилися. Котяра завив знову, довго і пронизливо, розриваючи вранішню тишу своїми фіоритурами. Могло здатися, що це, шаленіючи від болю, кричить немовля.
— Ти диви, яка голосиста, зараза! Треба піти нагнати, щоб не тривожив мешканців.
Василь підвівся з-за столу і рушив до виходу. Кіт продовжував вити. Верещав він так надсадно і болісно, ніби приходив його останній час, і умирав він від страшних тортур. Крик виривався з самої котячої утроби і линув у небо, піднімаючись до зірок, що вже поволі починали танути у вранішньому небі. Вибравшись на ґанок, Василь не помітив ніякого кота. Дивина та й годі!
— Де ж ти, заразо? — мовив він пошепки і роззирнувся навкруги. Кота не було. — Чорт забирай, що за хрінотінь!
Василь уже зібрався спуститися з ґанку, але якийсь рух за спиною, примусив його озирнутися назад і зойкнути від страху. Прямо на нього зі скляних дверей під'їзду вивалився отой молодик у кашеміровому пальті.