В погоні за іхтіозаврами
- Автор: Забелин Игорь Михайлович
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Ю. П. Тарнорудер
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «В погоні за іхтіозаврами». Краткое содержание книги:
Про все це розповідає книжка “В погоні за іхтіозаврами”.
Автор, вчений-географ, у захоплюючій формі змальовує життя глибин океанів та морів, роботу по вивченню таємниць цього життя.
Якщо уявити собі океан розрізаним від поверхні до дна, то його можна порівняти із склянкою густої чорної кави, на поверхні якої плаває тонка молочна плівка. Вона символічно зображатиме так звану зону фотосинтезу, тобто верхній, освітлений сонячним промінням і населений зеленими водоростями горизонт океану, а кава — решту океану, його темну частину. Зона світла закінчується на глибині сто п’ятдесят — двісті метрів, а максимальна глибина океану досягає майже одинадцяти тисяч метрів.
Діставатися в зону світла люди навчились і на підводних човнах, і в металевих скафандрах, і навіть у легких водолазних костюмах. Однак уся темна частина океану до останнього часу залишалася неприступною. Людина вміла опускати на великі глибини різні прилади й добувати з дна різних тварин, колонки грунту. Та цього було недосить: люди мріяли самі побувати в океанічній безодні. Це довго не вдавалося тому, що на великих глибинах тиск води в сотні разів більший за тиск повітря на поверхні суші й може, як шкаралупку, розчавити сталевий корпус корабля.
Уперше люди спустилися в океан на кілометрову глибину лише в 1934 році. Це зробив в особливій кулі (батисфері) американський біолог Вільям Біб. Значення цього подвигу для науки важко переоцінити, але вже тоді вчені зрозуміли, що батисфера — нерухома металева куля, що висить на тросі — саме через свою нерухомість не дуже зручна для абісалогічних досліджень. Думка вчених і конструкторів почала працювати над створенням батискафи — самохідного глибоководного корабля.
І батискафи було створено одночасно в Італії за проектом бельгійця Шкара й у Франції інженером Вільмом та його товаришами. Один із батискафів опустився в Атлантичний океан біля західних берегів Африки на глибину, що здавалася раніше недосяжною: більш як на три тисячі метрів!
Ми трохи відстали від своїх зарубіжних колег, проте в абісалогії стільки нерозв’язаних проблем, така кількість загадок прихована в темряві океанічних глибин, що особливо журитися нікому з нас не спадало на думку. Ганяючись за рекордами, наука рідко збагачується великими відкриттями. Мене й моїх співробітників значно більше приваблювала спокійна, планомірна робота, яка — у цьому ніхто з нас не сумнівався — обов’язково повинна була привести нас до вирішення багатьох важливих проблем абісалогії.
Ось як стояла справа в рік виїзду на Далекий Схід першої радянської абісалогічної експедиції.
При виборі району дослідження в нас не виникло ніяких сумнівів і вагань: усі відразу висловилися за Тихий океан, за Курильську глибоководну западину. Район цей зручний з багатьох причин. По-перше, це найближча до Радянського Союзу океанічна безодня, по-друге, роботи на батискафі важко провадити без берегової бази, і ми вирішили організувати таку базу на одному з Курильських островів. Та була ще одна важлива причина, яка примусила нас обрати саме цей район. Справа в тому, що всі вчені-абісалоги одностайно твердять, що провадити спостереження на великих глибинах, в умовах цілковитої темряви надзвичайно важко: лише не багатьох тварин удається добре роздивитися, часті випадки обману зору, і бувало навіть так, що один із спостерігачів цілком виразно бачить тварину, показує її іншому спостерігачеві, а той нічого не може розглядіти! Тут важливо знати, з якими тваринами можна зустрітися в глибині океану — це допоможе визначити їх. У дослідженні Курильської западини на експедиційному судні довелося брати участь і мені й моїм помічникам, отже, тваринний світ западини був нам частково відомий.
Ясний погідний день 18 серпня 195… року назавжди залишився в пам’яті всіх учасників експедиції. У цей день рано-вранці експедиційне судно, на якому був батискаф, залишило берегову зону й через три години лягло в дрейф над Курильською западиною. Ехолот підтвердив показання карти: глибина океану під нами досягала 8560 метрів…
Наш батискаф уже пройшов попередні випробування без пасажирів, і тепер ми з Румянцевим зайняли свої місця в його тісній кабіні. Стріла винесла нас за борт і опустила на воду. Батискаф занурився на кілька метрів, і відразу з сонячно-синього світу ми потрапили в інший світ — зеленуватий. Потім ми ненадовго спливли й знову занурилися. Тільки-но розсіклись бульбашки повітря біля ілюмінаторів, я глянув угору й побачив зеленувато-прозору “покрівлю”, що розмірене погойдувалася над нами…
Перевіривши показання приладів і переконавшись, що на батискафі все гаразд, ми почали повільно занурюватися. Спочатку світла було досить — батискаф проходив через пронизану сонячним промінням зону фотосинтезу, і за склом пропливали кущі зелених водоростей, зграї дрібних рибок. Батиметр — прилад, який показує глибину занурення, — підтверджував, що глибина поступово збільшується: п’ятдесят, вісімдесят, сто метрів, сто п’ятдесят… Нам здавалося, ніби ще досить видно, та коли я спробував писати, то переконався, що нічого не видно; ми наближалися до межі зони фотосинтезу. Нижче від цієї межі ще можна помітити сонячне світло, але воно вже таке слабке, що зелені рослини жити там не можуть.