Україна у революційну добу. Рік 1918

Паралельно в Маріїнському палаці було скликано мішану комісію з представників повсталих і військових властей Центральної Ради. Однак сторони, висунувши взаємні ультимативні вимоги про припинення дій, швидко зайшли у безвихідь[112].

Увечері об’єднане засідання ради робітничих депутатів, представників профспілок і фабзавкомів 256 голосами, при 11 проти і 22 тих, хто утримався, ухвалили запропоновану більшовиками резолюцію про оголошення в Києві загального політичного страйку і створення страйкового комітету[113].

Бойові дії, які дещо згасли вночі, зранку 17 січня спалахнули з новою силою. На підтримку арсенальців піднялися робітники й червоногвардійці Деміївки, Шулявки, Подолу, Куренівки, залізничники Солом’янки. Припинився трамвайний рух. Про участь у загальному політичному страйку заявили 35 професійних спілок[114].

Набували сили й інші тенденції. Так, збори представників частин гарнізону ухвалили резолюцію про припинення збройної боротьби і розв’язання суперечностей мирним шляхом. Однак, до подібних закликів вже мало хто дослуховувався. На Печерську не стихала артилерійська канонада, підтримувана спорадичною вуличною стріляниною практично в кожному районі столиці.

На ранок 18 січня під контроль повсталих перейшли значна частина Подолу, Лук’янівки, Шулявки, Деміївки, Старокиївського району. Було захоплено центральний телеграф. Рухаючись Володимирською вулицею, робітники й солдати наблизились до Педагогічного музею, де засідала Центральна Рада.

Однак повстанці були не найкращим чином підготовлені до затяжних боїв, недостатньо дисципліновані. Не мали належної організації й керівництва, узгодженого плану дій. І хоча загальна кількість озброєних червоноармійців і революційних солдатів досягала, за різними даними, 6–8 тисяч[115], вважати їх ефективною військовою силою, навіть за умови відданості соціалістичній ідеї, навряд чи можна.

Після перших поразок і невдач вжили екстрених заходів, зорганізувалися й прибічники Центральної Ради. На той момент у їх рядах нараховувалось біля трьох тисяч вояків: Галицький курінь Січових стрільців, “Вільне козацтво” М.Ковенка, Чорноморський курінь, автопанцерний дивізіон, підрозділи полків ім. Б.Хмельницького, П.Полуботка й І.Богуна. На їх озброєнні було 10 гармат і біля сотні кулеметів[116]. Переважна ж кількість українських частин у вирішальний момент терміново оголошувала “нейтралітет”, а деякі з них, співчуваючи повсталим, навіть передавали їм зброю. Часом урядові війська обстрілювались невідомими з дахів і балконів будинків.

Скоординувавши дії двох командних осередків — штабу отамана М.Ковенка й штабу сотника М.Шинкаря, вояки українських частин зупинили атаки у напрямку Педагогічного музею й почали “розтискати” кільце, що майже замкнулися навколо приміщення Центральної Ради, урядових установ у центральних кварталах міста. Обидві сторони несли чималі втрати: з боку повсталих — 150 убитих і більше 300 поранених, а з супротивного боку, відповідно, 70 і 150[117].

На 19 січня, дещо поступившись позиціями у самому центрі Києва, повстанці продовжували зміцнюватися практично у всіх районах, опановуючи околиці. Саме в цей час до Києва з Дарниці через Слобідку Миколаївським мостом прорвався Гайдамацький кіш Слобідської України, підсилений сотнею Січових стрільців Галицького куреня. Разом з Гордієнківським полком, на чолі з В.Петрівим, що саме напередодні пробився до столиці аж із Західного фронту, гайдамаки почали витісняти повсталих із Печерська. Оточивши “Арсенал”, вони направили до захисників заводу делегацію, сформовану Українським революційним комітетом військових частин. Делегація запропонувала повсталим припинити боротьбу, скласти зброю. Однак арсенальці відповіли, що вони не змиряться, доки Центральна Рада не буде розігнана, влада в Києві не перейде до рад робітничих і солдатських депутатів, а владою у всій Україні не буде визнано ВУЦВК[118].

Кілька масованих атак 19 і 20 січня захисникам “Арсеналу” вдалося відбити, однак їх сили неухильно танули. До того ж до них не змогли пробитися залізничники, інші загони, які прагнули надати допомогу оточеним. Перевага цілком певно позначилася на боці українських вояків, атаками яких керував особисто С.Петлюра[119].

Удосвіта 21 січня гайдамакам врешті вдалося взяти штурмом “Арсенал”, частина захисників якого змогла залишити завод підземними комунікаціями. “В приступі на “арсенал” полягло яких 70 українських козаків, а більше ніж 300 більшовиків попереколювано”[120].

Близькими до наведених були й дані, якими оперували репортери на сторінках тогочасної преси. Так, “Вісти Об’єднаного комітету Всеукраїнських рад селянських, робітничих та військових депутатів” повідомляли: “Арсенал взятий о год 2 ночі. Полягло коло 300 чоловік арсенальців, стільки ж взято в полон. Наші втрати невеликі. …На Подолі був великий бій. Большевики понесли величезні втрати”[121].

Захоплення “Арсеналу”, безперечно, стало переламним моментом усього повстання. Однак червоногвардійці в інших районах, особливо на Подолі, Шулявці, Деміївці і Солом’янці продовжували боротьбу. Тим не менше ініціатива міцно перейшла до гайдамаків, “вільних козаків”, які займали дедалі нові пункти і квартали.

Удень ВРК, не володіючи інформацією про місцезнаходження радянських сил, які наступали на Київ, вирішив припинити боротьбу. Дещо пізніше з’явилася листівка за підписом страйкового комітету з повідомленням про припинення загального страйку.