Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби
- Автор: Издрык Юрий Романович
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Год: Лілея-НВ
- ISBN: 966-7263-73-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби». Краткое содержание книги:
Пошуки власного «я» та ненастанні мовні експерименти відтворюють «історію хвороби» головного героя, яка тісно переплітається з історією його кохання і є, по суті, ще однією інтерпретацією Історії як такої.
Високий романтизм та нещадна іронія, філософські забави і чорний гумор — ось компоненти, з яких автор готує свій черговий текстовий коктейль.
* * *
Я не повинен був писати цієї книги.
Мені просто не потрібно було писати цієї книги.
Мені в жодному разі не можна було її писати.
Але я сяк-так протримався лише чотири роки. Один рік і кілька місяців, якщо говорити відверто. Однак весь цей час я носив її в собі — банальність неймовірна. Та вагітна голова гірша за неплідне лоно. Весь цей час, — коли вже послуговуватися гінекологічними аналогіями, — тривали затяжні пологи, а на кесарів розтин мозку я не погодився.
Шкода, звичайно, що немовля виявилося мертвонародженим. Ця книга жила, поки не виявилася записаною. Тепер — це чергова маленька стосторінкова труна, яку доведеться, мабуть, разом із іншим мотлохом таргати на спині аж до Судного Дня.
Сподіваюся, безкоштовний громадський адвокат, якщо й не виявиться фахівцем, то принаймні спроможеться на просте людське співчуття, навіть, коли воно не матиме жодного юриспрудентського обґрунтування.
Приємних сновидінь.
А в т о р
* * *
Художнє оформлення автора
Боюся шкла.
Боюся символів і знаків.
Боюся орієнталістики.
Боюся подорожей і поїздів.
Боюся незнайомих міст.
Боюся сусідів.
Боюся будь-яких падінь (кожен може розуміти це по-своєму).
Боюся поліції, байдуже якої— від автоінспекторів аж до податківців включно.
Боюся державних службовців, в'язниць і казарм.
Боюся поступового звиродніння й латентного божевілля.
Боюся евентуальності древніх родових чи етнічних проклять, про які можу й не здогадуватися.
Боюся, що за мої гріхи розплачуватимуться інші люди.
Боюся стати довгожителем, що з огляду на мій спосіб життя мені, мабуть, не загрожує.
Боюся бути засудженим, але не боюся засуджувати сам.
Боюся необхідності бути.
Боюся свого страху.
Боюся майже всього. Не боюся, мабуть, тільки миттєвої смерті.
Ми (не) зустрілися вранці, на летовищі, в гігантському холі жахливого малинового кольору. Він (не) допоміг мені підвезти багаж, і шалик (не) намотався на коліщатко візка, потягнувши за собою пальто, і ми довго усе це (не) розплутували, сидячи навпочіпки коло самого виходу, під шкляними дверима, що безконечно розсувалися, впускаючи й випускаючи заклопотаних людей, до яких нам вже не було жодного діла, а за дверима (не) стояло літо або рання осінь, або осінь пізня, та нічого вже не мало значення, бо ми (не) поверталися до міста разом.
Ми (не) зустрілися у готельному ліфті, і він не впізнав мене, заклопотаний чимось своїм, а я (не) здивувалася, що у нас ще можуть бути якісь окремі клопоти. Тоді я (не) сказала: «Ти не пам'ятаєш мене?», і він здивовано (не) обернувся і в очах його поволі (не) загорівся спогад про те, що (не) повинно було статися одвіку.
Ми (не) зустрілися глухої ночі на порожньому залізничному пероні, звідки (не) вирушав поїзд у нікуди, він (не) допоміг мені донести торбу, і (не) з'ясувалося, що у нас квитки до одного вагона, і навіть місця поруч, але ми так і не скористалися ними, (не) простоявши решту ночі коло вікна у коридорі, а зранку (не) вийшли на першій-ліпшій станції, щоб більше ніколи не повертатися до колишніх місць.
Ми (не) зустрілися просто на людній вулиці. Розділені потоком автомобілів, ми (не) побачили одне одного, і все відразу (не) стало зрозумілим. І я (не) посміхнулась до нього, а він довго не міг перетнути запруджену автомобілями дорогу, а коли все ж (не) перейшов, (не) подарував мені троянду, котра відразу (не) зламалася в моїх руках.
Ми (не) зустрілися спекотного літнього дня на занедбаному автовокзалі провінційного містечка. Там навіть рук не було де помити, а я себе не дуже добре (не) почувала після задухи автобуса і мусила (не) взяти велику пляшку мінеральної води, щоб (не) сполокати обличчя, а потім (не) пила просто з пляшки, (не) сидячи на лавці, під якою (не) дрімало викачане в куряві цуценя. Він (не) підійшов і (не) попросив напитися, а потім раптом (не) поцілував мене, і я із здивуванням (не) відчула, що вперше мене не дратує чужий дотик.
Ми (не) зустрілися під брамою старого міста. Я (не) чекала його на розі коло невеличкого готелю, там, де на залишках міського муру (не) розвішують свої страхітливі полотна вуличні художники. Я дуже (не) хвилювалася, і не відразу (не) впізнала його — він (не) був одягнений в якийсь дивний полотняний плащ, але він (не) помахав мені рукою, а згодом ми (не) сиділи в невеличкому кафе не в змозі навіть (не) повірити, що насправді (не) зустрілися.
Ми (не) зустрілися на березі, де дві ріки (не) зливаються в одну, і де купка самотніх коло розкладеного вогнища (не) гамувала спрагу самотності вмістом багатьох пляшок. Я (не) відчувала його так сильно, як ніколи раніше, а він, здасться, ще ні про що не здогадувався. Він лише (не) попросив дозволу зняти маленького жучка, що (не) заплутався в моєму волоссі. А потім (не) пішов дощ, і він (не) гримав наді мною парасольку, (не) стоячи так близько, що (не) було моторошно, аж поки хтось із самотніх і п'яних не закричав: «(не) Подивіться на небо!», — і ми (не) побачили, як по той бік ріки на тлі темних хмар (не) народжуються дві райдуги — одна в одній, ніби ворота до раю. І він, (не) відкинувши парасольку, (не) взяв мене на руки, як беруть маленьких дітей.
Дивно тільки, чому Бог, заклавши у світ можливість несамовитої краси, досконалості й гармонії, ніколи не дає їм зреалізуватися до кінця. Дуже дивно.
Може, Він боїться?
Розділ третій. Вінвона
Ти ніколи не замислювався над тим, що сталося?