КГБ СРСР. Спогади опера
- Автор: Ушенко Володимир
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «КГБ СРСР. Спогади опера». Краткое содержание книги:
Звичайно, більшість із нас, маю на увазі, мислячих людей, читали книги Віктора Суворова (Володимира Різуна), зокрема його «Акваріум». Але це книги віддалені від нашої буденної реальності, він висвітлює особливі стосунки в ГРУ. Це десь ніби далеко…
Володимир Ушенко, колишній офіцер КГБ, який порвав з цією організацією в 1991 році, за два тижні до так званого «путчу», викладає в своїх творах так ніби будні районного кагебешника і роботи цієї, дійсно, сатанинської організації. Пише він цікаво, захопливо, навіть із іронією і сарказмом. Хоча із фактів наведених ним випливають страшні картини нашої недавньої дійсності, беруть дрижаки…
Автор згадує в своїх оповіданнях таке: від шантажу і пресингу кагебешниками окремих ворогів «ворогів народу» в недалеких 60–х, 70–х і навіть 80–х роках багато з них стали неврастеніками, алкоголіками чи покінчили життя самогубством.
Володимир Ушенко без перебільшення можна сказати «оре цілину» в українській літературі, ніким не зачеплену. Автор «оре» майстерню, талановитою рукою цікаво викладає матеріал. Безумовно, цю книгу треба читати.
Присвячується оперуповноваженому московського управління КГБ капітану Віктору Орєхову, який свідомо постав проти радянської системи, захищав дисидентів, попереджував їх про підготовані гебешниками гострі заходи: обшуки, аудіо–і відеозаписи, телефонні прослушки, арешти. Був заарештований і засуджений на 8 років позбавлення волі, які відбув від дзвінка від дзвінка. Вини своєї не визнав, не каявся, а в листах керівництву СССР з місць ув'язнення доводив про неприпустимість використання спецслужб проти політичного інакомислення, однак марно.
В 1990–их зайнявся політичною діяльністю, співробітничав з комітетом «Гласность», був активістом «Демократического союза», політичним радником Валерії Новодворської.
В 1995–му році проти нього була сфабрикована кримінальна справа і його знову було засуджено на 3 роки.
Зараз живе в США, працює розносчиком піцци.
І все–таки я придумав вихід. Це був дуже ризикований і відчайдушний крок, однак нічого ліпшого мені на думку так і не спало. Розвиток подальших подій показав, що я все ж поцілив у десятку.
Знову таки ж система.
А вона, не дивлячись на середину восьмидесятих, продовжувала готуватись до ядерної війни. У кожному обласному управлінні КГБ був свій мобілізаційний відділ, який підбирав з цивільних людей – офіцерів запасу осіб, яким можна було б довірити агентурну роботу в «особый» період, тобто в період широкомаштабної війни. Ясно, що за будь–яку нав’язану ідеологію чи чужі інтереси людина помирати не стане, а тому вона повинна бути поставлена в такі умови, щоб не було виходу. Так свого часу утримували на фронті кадрових і призваних солдат, «прозрілих» добровольців, «чорну піхоту» з засуджених, а також сільських мужиків. А для їх утримання потрібен ОПЕР.
Мобілізаційний відділ підбирав переважно молодих керівників, вивчав їх через знову–таки ж наші оперативні можливостиі, потім три–чотиримісячні військові збори через військкомат в школи КГБ, де їм давали ази агентурно–оперативної діяльності.
Одним з таких офіцерів–запасників був син мого шкільного вчителя, а тоді директор Яготинського молокозаводу Хотиненко Петро Олександрович. Він завжди тішився тим, що теж є офіцером КГБ, хоч і в запасі.
Петро Олександрович був тоді в дуже непевному стані. Річ в тому, що це саме він витяг гниле районне масломолочне виробництво на республіканський рівень. Все просто: грамотний інженер, він розумів, що для модернізації виробничих потужностей потрібні кошти, яких ніхто (в тому числі і рідна держава) і не думав надавати. Тому новий директор пішов на авантюру і на правдами і неправдами добуті кредити організував виробництво козеїну з молока (тоді це був майже революційний крок). Козеїн – це валюта, а валюта – це нове обладнання і т.д.
Він не врахував тільки того, що секретарем райкому може бути тільки людина з психологією кримінального злочинця – так казав Тельман Гдлян, а той знав толк в партапаратчиках. В Яготині теж був райком і теж був секретар, який уміло, нахабно і безкарно організував побори готівкою практично з усіх керівників господарств. То чи може в такому районі якийсь там маслозавод отримувати валюту і проводити реконструкцію виробничих потужностей (ну який же партсекретар повірить, що валюта потрібна для реконструкції? – ха, ха).
Райком, ясно, не може наказати районному відділенню КГБ, тримати цього непокірного директора під агентурним контролем – тільки через обком. Але це райком не може, а спритний партсекретар ще й як може.
Василь Васильович знав і навіть обурювався тим, що інформація від його агента на маслозаводі використовується не зовсім за призначенням. Що саме йому доводилось інструктувати агента і знімати інфу про отримані заводом валютні платежі (чого б цього не робити офіційно через банк?). Однак товариш майор не смів навіть і подумати щоб в чомусь засумніватись, адже виконати наказ партії – честь для справжнього чекіста.
Також товариш майор, будучи справжнім чесним і відданим партії чекістом, дуже любив поласувати продукцією маслозаводу.
Тут треба зробити відступ. Читач може забув, що мова йде про 1985–ий рік, рік «решающий и определяющий», коли полиці магазинів були пусті, а придбати сметану, сир чи те ж масло було неабиякою проблемою. Ясно, що поласувати молочним хотілося і численним агентам, яких опера «прикормлювали», скромно «забуваючи» виплачувати їм належну «дев’ятку», тобто грошові витрати на утримання агентурного арапату, що рахувалися в КГБ по 9–ій статті.
Ніби–то «дрібниця», але саме за цю «дрібницю» я й ухопився.
Петра Олександровича я «ламав» за всіма правила оперативного мистецтва, хоча, якщо відверто, ламати його було і не треба. А коли я пообцяв йому здати агента, який зливає в райком стан валютного рахунку заводу, вербувати його вже було не треба – директор був мені зобов’язаний як земля колгоспу.
Та й я не дуже ризикував, адже агент був не мій і знати про нього я був не зобов’язаний (а хто ж не знає про агентів опера, який з тобою ділить один і той же кабінет?). Та й берегти такого з дозволу сказати агента мені, знову–таки, як чесному чекісту, було проти офіцерської честі. Та й здавав я тіньову схему не резиденту ЦРУ, а офіцеру–оперативнику КГБ, правда в запасі.
Після цього охорона маслозаводу як сказилася – це вам не жарти не пускати на територію заводу цілого майора КГБ. А коли Василь Васильович все ж туди проривався (оперська школа давалась взнаки), то заводський склад раптом став вимагати від нього бухгалтерської виписки з (подумати страшно) його прізвищем на накладній і оплатою в касі. І це продовжувалось не день і не два. Директор заводу був страшенно зайнятий і на дзвінки не відповідав, а коли Василь Васильович все–таки його переймав, то, мовляв, вибач, друже, горю, спішу, почекай хвильку і…