КГБ СРСР. Спогади опера
- Автор: Ушенко Володимир
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «КГБ СРСР. Спогади опера». Краткое содержание книги:
Звичайно, більшість із нас, маю на увазі, мислячих людей, читали книги Віктора Суворова (Володимира Різуна), зокрема його «Акваріум». Але це книги віддалені від нашої буденної реальності, він висвітлює особливі стосунки в ГРУ. Це десь ніби далеко…
Володимир Ушенко, колишній офіцер КГБ, який порвав з цією організацією в 1991 році, за два тижні до так званого «путчу», викладає в своїх творах так ніби будні районного кагебешника і роботи цієї, дійсно, сатанинської організації. Пише він цікаво, захопливо, навіть із іронією і сарказмом. Хоча із фактів наведених ним випливають страшні картини нашої недавньої дійсності, беруть дрижаки…
Автор згадує в своїх оповіданнях таке: від шантажу і пресингу кагебешниками окремих ворогів «ворогів народу» в недалеких 60–х, 70–х і навіть 80–х роках багато з них стали неврастеніками, алкоголіками чи покінчили життя самогубством.
Володимир Ушенко без перебільшення можна сказати «оре цілину» в українській літературі, ніким не зачеплену. Автор «оре» майстерню, талановитою рукою цікаво викладає матеріал. Безумовно, цю книгу треба читати.
Присвячується оперуповноваженому московського управління КГБ капітану Віктору Орєхову, який свідомо постав проти радянської системи, захищав дисидентів, попереджував їх про підготовані гебешниками гострі заходи: обшуки, аудіо–і відеозаписи, телефонні прослушки, арешти. Був заарештований і засуджений на 8 років позбавлення волі, які відбув від дзвінка від дзвінка. Вини своєї не визнав, не каявся, а в листах керівництву СССР з місць ув'язнення доводив про неприпустимість використання спецслужб проти політичного інакомислення, однак марно.
В 1990–их зайнявся політичною діяльністю, співробітничав з комітетом «Гласность», був активістом «Демократического союза», політичним радником Валерії Новодворської.
В 1995–му році проти нього була сфабрикована кримінальна справа і його знову було засуджено на 3 роки.
Зараз живе в США, працює розносчиком піцци.
Так місцевий виконроб, якому цілком і повністю був підлеглий наш об’єкт, нарешті дає йому пряму вказівку: навантажити ось цю машину ось саме цими піддонами з цеглою і цементом. Проте об’єкт – не промах, відчувається школа. Він почуяв неладне і тут же витребував від виконроба розписку з письмовим наказом про вимогу навантажити те і те. Виконробу було не до цього – його кишеню вже обтяжувала солідненька пачечка банківських білетів, а робочий день вже кінчався, а тому будь–яка затримка могла бути фатальною і він швиденько обписав підсунутий папірець.
Тільки–но вантажівка викотилась на межі будмайданчика, ми вже всі були тут як тут. Всі разом: і прокуратура, і міліція і… Ну а як же без мене?
Бідному сидільцю вже заламали руки і я почав діловито нишпорити по його кишенях в присутності всієї «правоохоронної» бригади і свідків–понятих. Коли ж вийняв зім’ятий вчетверо складений папірець, то зразу й не усвідомив свого краху.
— Читай, начальник. Читай, тільки вголос, щоб всі чули, — об’єкт дивився на мене сміливо і презирливо. Його очі вже сміялись, смакуючи мою поразку і свою чисту перемогу. Проте чи ж перемога буде на його боці? Може зараз опер розірве папірець у всіх на виду і скаже що нічого такого не було? З таким він вже знайомий, він досвічений, він же антисовєтчик–сиділець.
Я пробіг очами текст, де чорним по білому було сказано, що такий–то виконроб наказує такому–то кранівнику навантажити на таку–то вантажівку такі і такі будівельні матеріали. Дата, підпис…
Читати вголос я не став, а просто передав папірець прокурорському і сказав: «Долучи до справи», а кремезним міліціянтам, що тримали сидільця в нагнутому стані з вивернутими руками сказав: «Відпустіть його, він не винен».
— Спасибі, начальник, що не порвав. Спасибі, що долучаєш до справи. Якщо відверто, то не чекав. Я ж знаю, тобі за це влетить, але ти переживеш. Посадиш другого, або й мене, тільки іншим разом. Робота в тебе така – бути слугою у Сатани в сатанинській організації.
Прокурори і міліціянти завмерли. Вони чекали на мою реакцію, а я мовчав. Що я міг сказати? Вони ж то не знали всього і ще вони не знали, що сиділець казав правду.
Мені треба було щось сказати, бо ж цього вимагав мій статус, та я мовчав. І навіть не тому, що сказати було нічого, просто до горла щось підкотилось, просто очі чомусь зволожились.
Просто було соромно за ту організацію і за систему, яку щойно назвали сатанинською.
Просто було соромно.
__________________________
Років через двадцять ми знову зустрілись.
Йому було вже за вісімдесят.
Прощений, виправданий, реабілітований зі зняттям судимості. Як особі, що незаслужено постраждала, від держави надали квартиру, в якій живе сам один. Від колись великої сім’ї зостався він та сестрині діти. У нього ж своїх не було. Та й бути не могло, тому що під час слідства його зробили калікою. Щоб зізнався і покаявся – БИЛИ. Били по голові, в пах, в проміжність, в задній прохід. Били зі знанням справи, били підло, розмірено, безкарно, не боячись, що отримають здачі: тому з тих пір він, вибачайте, не мужик.
Пенсія у нього, мало сказати невелика: мізерна – не заслужив.
А ті, що його цькували, полювали і вели слідство – заслужили.
Заслужили і ті, що присудили йому за два десятки невинних листівок цілих дванадцять років неволі.
Мають добру пенсію і ті, хто над ним у в’язниці знущався, хто принижував і катував.
От би Службі безпеки, Міністерству юстиції і Міністерству внутрішніх справ України та й поцікавитись – а за які ж такі заслуги перед українською державою, ті хто особисто фальсифікував, судив і гвалтував отримують такі, найвищі в державі пенсії?
Невже справа САТАНИ живе?
Невже і зараз йому служать?
СПРАВА НА РІДНОГО КУМА
«Секретарем райкому може бути тільки
людина з психологією кримінального злочинця»
Тельман Гдлян, керівник слідчої групи Прокуратури СРСР в узбецькій справі 1983–84 років.Колись хтось з мудрих сказав, що життя – це обмежений час проведений в певному оточенні. Життя кожного з нас складається з таких відрізків: спочатку це сім’я, дитсадок, школа і так далі. Паралельно це вуличне товариство, різні спільноти в спортивних гуртках, музичній школі, духовому оркестрі, піонерські табори, дідусеве–бабусеве, дядькове–тіткове і… Продовжувати можна і можна. Сюди ж можна додати коло безаперечних авторитетів – учителів, наставників, дворових верховод.
В моєму житті одним з таких безаперечних авторитетів був батько мого вуличного і шкільного друга, і мого кума Толіка Чернишова – Борис Данилович. Я й досі його порівнюю з батьком. Десь в чомусь він програє, в чомусь перевершує, в чомусь доповнює. Так буває.