Людина без властивостей. Том III

«Я був для вас ніщо», — заповів написати на своїй могилі той невдоволений життям поет, і Аґата подумала, що так можна сказати й про неї саму. Ця думка тут, край порослого лісом пагорба, над зеленню виноградників і величезним, чужим містом, яке на вранішньому сонці спроквола ворушило хвостами своїх димів, розчулила її знов. Зненацька вона впала навколішки й прихилилася чолом до одного з кам’яних стовпчиків, на яких висіли ланцюги; незвична поза й холодний доторк каменю допомогли їй уявити оціпенілий, безвольний спокій смерти, що на неї очікував. Вона спробувала зосередитись. Але це вдалося їй не відразу. У вуха проникали пташині голоси, і тих різноманітних пташиних голосів було так багато, що це її просто вразило; гілля погойдувалось, а позаяк вітру вона не відчувала, то їй ввижалося, ніби дерева погойдують гіллям самі; в раптовій тиші чулося якесь тихеньке дріботіння; камінь, до якого вона припала, був такий гладенький, що в неї склалося враження, неначе поміж ним і її чолом лежить крижинка, не даючи їй притиснутися до нього щільніше. Аж по хвилі Аґата усвідомила: в усьому, що відвертало її увагу, знаходило вияв саме те, що вона хотіла викликати в собі, — глибоке відчуття своєї зайвости, яке найпростіше можна було б передати словами: життя й без неї таке наповнене, що їй нема чого в ньому шукати й від нього очікувати. Це жорстоке відчуття не було, по суті, ні розпукою, ні образою, а полягало в тому, щоб дивитися й слухати, і Аґата завжди так і робила, тільки без найменшого пориву, навіть без можливости спробувати зробити що-небудь самій. У цій відчуженості крилася мало не безпека, як ото є подив, що забуває ставити будь-які запитання. Вона могла б спокійнісінько собі й піти. Куди? Яке-небудь «куди», либонь, знайшлося б. Аґата була не з тих, у кого й переконаність у нікчемності всіх ілюзій здатна викликати своєрідне задоволення, рівнозначне войовничій або підступній стриманості, з якою приймають свою неочікувано лиху долю. У таких питаннях вона була великодушна й безжурна, не така, як Ульріх, що створював своїм почуттям неймовірні труднощі, щоб потім їх собі заборонити, якщо вони не витримували випробувань. Річ у тім, що вона була дурна! Атож, так вона собі й казала. Вона не хотіла замислюватись! Нахиливши голову, вона вперто притискалася чолом до залізних ланцюгів, які трохи піддавались, а тоді, напнувшись, чинили опір. Останні тижні вона знов почала якось вірити в Бога, хоч і не задумуючись про нього. Певний стан, у якому світ завжди поставав перед нею іншим, ніж бачиться, і таким, що й сама вона жила тоді вже не відокремлено, а цілком у якісь осяйній переконаності, — такий стан завдяки Ульріху був близький до внутрішньої метаморфози й повного перевтілення. Вона й ладна була б уявити собі якого-небудь бога, що відкриває свій світ, мов притулок. Але Ульріх казав, що в цьому нема потреби, бо уявляти собі більше, ніж можна довідатися, — це, мовляв, навіть шкідливо. І то був його клопіт — вирішувати такі речі. Але ж тоді він мав би й вести її, не кидаючи. Він був порогом між двома життями, і вся її туга за одним із них, уся її втеча від другого вели насамперед до нього. Вона любила його так само безсоромно, як люблять життя. Вранці, коли вона розплющувала очі, він прокидався в усьому її тілі. Він і тепер дивися на неї з темного дзеркала її журби. Й аж тепер Аґата згадала, що хотіла накласти на себе руки. Вона мала таке відчуття, немовби наперекір йому втекла з дому до Бога, коли вибігла з будинку з наміром укоротити собі віку. Але намір цей, мабуть, уже вичерпався й повернувся до своєї першопричини, яка полягала в тому, що Ульріх її, Аґату, образив. Вона була на нього лиха й відчувала це й досі, але пташки щебетали, й вона чула їх знов. Вона була така сама збентежена, як доти, але тепер радісно збентежена. Їй хотілося що-небудь зробити, тільки щоб це зачепило й Ульріха, не лише її. Коли вона випростувалася, заціпеніння, в якому вона безкінечно довго стояла навколішки, відступило перед теплом крови, що бадьоро ринула в усі її жили.