Звіяні вітром. Кн.1
- Автор: Митчелл Маргарет
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-01143-5
- Переводчик: Ростислав Доценко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Звіяні вітром. Кн.1». Краткое содержание книги:
Головне в романі — тема загальнолюдських цінностей і долі людей, захоплених могутнім виром історичних подій.
Оборонні лінії південців навколо Кеннесоу були справді-таки неприступні. Після двадцяти п’яти днів безперервних боїв навіть генерал Шерман переконався в цьому. Тоді, змінивши плани, він знову широким обхідним маневром спробував уклинитесь поміж конфедератами та Атлантою. І знову ця стратегія спрацювала. Щоб захистити свої тили, Джонстон мусив покинути висоти, на яких так добре був закріпився. Під час цього відступу він втратив третину людей, а рештки їх, виснажені до краю, поволі посувалися під дощем до річки Чаттагучі. Конфедерати не могли сподіватись на підкріплення, тоді як до Шермана залізницею, що тепер від Теннессі на південь до самого терену бойових дій була в руках янкі, день у день прибували свіжі частини й амуніція. Отож сірі лави відступили ще далі багнистою рівниною в напрямку до Атланти.
Втрата цих, як вважалося, неприступних позицій викликала в місті нову хвилю тривоги. Протягом двадцяти п’яти днів буйних нестримних веселощів усі запевняли одне одного, що такого не може статися. І ось тепер воно сталося! Але генерал, безперечно, затримає янкі по той бік річки. Хоча, Бог свідок, річка всього лише за сім миль від міста!
Однак Шерман, ізнов обійшовши конфедератів з флангу, перебрався через річку вище за течією, і знеможеним оборонцям довелося в поспіху кинутись у каламутні жовті води, щоб стати грудьми перед загарбниками, які рвалися до Атланти. Вони нашвидкуруч окопалися в долині Персикового струмка на північ від міста. Атланту опосіли паніка й розпач.
Бій і відступ! Бій і відступ! І кожен черговий їхній відступ наближав янкі до міста. Персиковий струмок лише за п’ять миль від Атланти! Що собі думає генерал?
Крик «Дайте нам командира, що перестав би відступати й дав ворогові бій!» досяг навіть Річмонда. У Річмонді розуміли, що взяття Атланти означатиме програш війни, тож коли військо Конфедерації відійшло на цей бік річки Чаттагучі, генерала Джонстона зняли з командувача. На чолі армії поставлено генерала Гуда, командира одного з корпусів у Джонстона. Місто полегшено перевело подих. Гуд не відступить, цей височенний кентуккієць з розмаяною бородою і полум’яним поглядом! У нього була репутація затятого, мов бульдог. Він виб’є янкі на той бік Чаттагучі й віджене їх назад аж: до Долтона. Але у війську чулися інші голоси: «Верніть нам Бувальця Джо!», бо солдати пройшли з ним усі ці виснажливі милі від самого Долтона, і знали те, чого цивільні й не могли знати,— які величезні труднощі довелося долати солдатам разом із Джо.
Тим часом Шерман не став чекати, поки Гуд перегрупує сили для наступу. На другий день після зміни командування Шерман блискавично вдарив на містечко Декейтер — це шість миль за Атлантою,— захопив його й перетяв там залізницю, позбавивши цим самим Атланту зв’язку з Огастою, Чарлстоном, Вілмінгтоном і Вірджинією. Цей удар по Конфедерації був нищівний. Настав час для рішучих дій! Атланта вимагала дати відсіч!
Нарешті одного спекотного липневого дня її бажання здійснилося. Генерал Гуд не тільки, перестав відступати, а й дав бій. Піднявши свою піхоту з шанців над Персиковим струмком, він кинув її в запеклу атаку на сині лави, що вдвічі перевищували конфедератів чисельністю.
Перелякані городяни, молячи Бога, щоб Гуд відбив янкі, прислухалися до гарматного гуркоту і потріску тисяч гвинтівок, що їх у центрі міста чути було так, наче бої точилися не за п’ять миль, а на сусідній вулиці. Всі чули гул канонади, бачили клуби диму, завислі, мов хмарки, над деревами, проте минуло вже кілька годин, а про перебіг бою ніхто нічого певного не знав.
Перші звістки прийшли аж надвечір, але вони були неясні й суперечливі і викликали острах,— принесли-бо їх солдати, поранені ще на початку битви. Поодинці й гуртами добиралися ці люди до міста, легше поранені допомагали тим, хто насилу міг переставляти ноги. Невдовзі вони вже сунули цілим знеможеним потоком, прямуючи до міських шпиталів,— обличчя чорні, як у негрів, від пороху, бруду й поту, рани неперев’язані, кров запеклася струпами, над якими кружляють мухи.