Звіяні вітром. Кн.1
- Автор: Митчелл Маргарет
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-01143-5
- Переводчик: Ростислав Доценко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Звіяні вітром. Кн.1». Краткое содержание книги:
Головне в романі — тема загальнолюдських цінностей і долі людей, захоплених могутнім виром історичних подій.
А що будинок тітоньки Туп був один з крайніх на північній околиці міста, поранені один за одним підходили до їхньої хвіртки, важко опадали на моріжок і хрипко видушували з горла:
— Води!
Усе це палюче надвечір’я тітонька Туп та її домашні, білі й чорні, стояли на сонці з відрами води й бинтами, черпали кухлями воду і перев’язували рани, поки не скінчилися бинти й не вийшов запас подертих на стяжки простирадел та рушників. Тітонька Туп зовсім забула, що, побачивши кров, вона неодмінно зімліває, і щиро працювала, аж доки не намуляла своїх куцих ніжок у надто тісних пантофлях і вже не годна була й стояти. Навіть Мелані, хоч уже досить помітно заокруглилась тілом, відкинула сором’язливість і ревно докладала рук нарівні з Пріссі, куховаркою і Скарлет, а обличчя її було напружене ледве чи менш, ніж у поранених. Коли ж вона врешті знепритомніла, не знайшлося куди її покласти, крім як на кухонний стіл, бо на всіх ліжках, канапах і кріслах у домі лежали й сиділи поранені.
Забутий усіма в цьому шарварку, малий Вейд присів навпочіпки за поруччям веранди перед будинком і виглядав на моріжок, наче зацькований кролик з клітки — очі його були широко розкриті зі страху, він безперестану смоктав великого пальця й гикав. Скарлет ненароком звернула на малого увагу й гостро кинула йому:
— Іди пограйся на задньому дворі, Вейде Гамільтоне!
Але він був такий нажаханий моторошними сценами, які бачив перед очима, що просто не міг послухатись її.
По всьому подвір’ю лежали розпростерті людські тіла — люди були занадто знеможені, щоб іти далі, занадто виснажені від ран, щоб зрушити з місця. Дядько Пітер садовив їх, скільки вміщувалось у коляску, й відвозив до шпиталю, і так раз за разом, поки стара шкапа не стала, вся вмилена. Місіс Мід і місіс Меррівезер прислали й свої повози — їх теж завантажували пораненими, аж прогиналися ресори, і відправляли в дорогу.
Пізніш у довгому задушному літньому смерку стали прибувати з місця бою санітарні карети та інтендантські фургони, покриті забагнюченим брезентом, а далі й звичайні фермерські підводи, вози, запряжені биками, і навіть приватні екіпажі, реквізовані задля потреб медичної служби. Вони проїздили повз будинок тітоньки Туп зі своїм вантажем поранених і вмирущих людей, підскакуючи на вибоїстій дорозі й зрошуючи кров’ю руду пилюгу. Забачивши жінок з відрами й ковшами, возії зупиняли підводи, і вигуки та шепоти звідти зливались у суцільний хор:
— Води!
Скарлет підтримувала хиткі голови, щоб не розхлюпати воду мимо спечених уст, виливала її цеберками на запорошені, розпалені як у лихоманці тіла і на відкриті рани, прагнучи бодай на хвилину дати полегкість пораненим. Звівшись навшпиньки, вона простягала ковша возіям і питала, завмираючи серцем:
— Ну як там? Як там?
І від усіх чула відповідь:
— Хто й зна, пані. Поки що неясно.
Настала ніч, але задуха не спадала. У повітрі — ані шелесне, а від соснових смолоскипів, що їх тримали негри, було ще й гарячіше. Пилюка забивала Скарлет ніздрі, сушила губи. Її блідо-бузкове ситцеве плаття, недавно випране й тільки вранці накрохмалене, досі вже просякло кров’ю, брудом і потом. Ось це й мав на увазі Ешлі, коли писав, що війна — не слава, а бруд і страждання.
Утома надавала всьому навколишньому нереального вигляду, як у кошмарному сні. Не могло усе це діятися насправді, а якщо таки діялося, то світ хіба збожеволів. Бо інакше чого б вона стояла тут, на мирному подвір’ї тітоньки Туп, серед миготливого світла, й остуджувала водою тіла своїх залицяльників у передсмертну їхню хвилину? З них і справді багато хто залицявся був до неї, і тепер, упізнаючи її, силувався всміхнутись. Чимало було її знайомих серед тих, які, шкультигаючи, добиралися сюди темною курною дорогою, дехто з них і помирав тут у неї на очах, і москіти густо обсідали їхні закривавлені обличчя. А з багатьма ж ними вона танцювала й сміялася, грала їм музику й співала, піддражнювала їх, підохочувала й навіть кохала — нехай і трошки...
На дні воза, запряженого мулами, під купою тіл вона побачила ледь живого від рани в голову Kepi Ешберна. Але витягти Kepi звідти, не потривоживши шістьох інших поранених, вона не змогла, і його відвезли до шпиталю. Згодом вона почула, що він помер ще до того, як потрапив на очі лікареві, і невідомо де була його могила. Дуже багатьох цього місяця ховали в неглибоких, поспіхом викопаних ямах на Оклендському кладовищі. Мелані ще переживала, що вони не мають бодай пасма волосся Kepi, аби переслати його матері в Алабаму.