Посмертні записки Піквікського клубу
- Автор: Диккенс Чарльз
- Год: 1937
- Язык: украинский
- Переводчик: М. Іванов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Піквікського клубу». Краткое содержание книги:
Надалі процедура змінилася, тепер уже Дікенс писав оповідання, а художник змушений був робити до них ілюстрації. На перше місце вийшла розповідь, і як наслідок було створено роман про лондонське життя. Попри всю простоту процесу, Дікенсу вдалося те, на чому горіли інші.
Ілюстрації до перших двох випусків робив Роберт Сімур. Роберт Вільям Басс проілюстрував третій випуск, але його малюнки Дікенсу не сподобалися, тож усю решту ілюстрації робив Габлот Найт Браун, відомий як «Фіз». Із ним Дікенс продовжував працювати все життя. Окреме видання побачило світ 1837 року.
Електронну книгу створено з українського видання: Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу / Чарлз Діккенс; пер. з англ. М. Іванов. — Х. : Одеса: Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937. — 606 с. — (Серія «Шкільна бібліотека»).
Не зменшуючи швидкості ходи, Джоб Тротер не спинявся, доки добрався до воріт Грейс — Іна. Та хоч як він старався, а ворота зачинили ще півгодини тому. І поки він розшукав служницю містера Перкера, залишалося вже тільки п’ятнадцять хвилин до того часу, коли тюрму зачиняли на ніч. А треба ж було ще видобути містера Лаутена з задньої кімнати в „Сороці та Прикорні", і коли Джоб виконав і цю частину своєї роботи та переказав доручення Сема Веллера, годинник закінчував вибивати десяту годину.
— Ну, — промовив Лаутен, — тепер уже пізно. Вас не пустять туди вночі. Доведеться вам ночувати на вулиці, мій друже.
— То маловажно, — відповів Джоб. — Спати я можу де прийдеться. Але краще було б побачити містера Перкера сьогодні, щоб він прийшов до нас завтра ранком.
— Ну, що ж, — поміркувавши трохи, погодився Лаутен, — якби то був хто інший, то містер Перкер не дуже зрадів би моєму приходові до нього, але це ж містер Піквік. Я, гадаю, можу взяти кеб і заплатити за нього коштом контори.
У містера Перкера того дня був кликаний обід, про що свідчило світло у вікнах зали, звуки випробуваного концертного рояля та невипробуваного хатнього голосу, які виходили звідти, і досить міцний дух печені, що наповнював сходи й вестибюль. Коли йому пошепки доповіли про гостей, маленький містер Перкер кинув компанію і вийшов до їдальні, де знайшов містера Лаутена з Джобом Тротером, ледве помітних при світлі кухонної свічки, яку поставив на стіл джентльмен у коротеньких плюшевих штанах та бавовняних панчохах, що за певну платню чотири рази на рік ласкаво з’являвся на обіди і зневажав клерків і все, зв’язане з конторою.
— У чому там справа, Лаутен? — спитав містер Перкер, зачиняючи двері.—Якийсь важливий лист чи що?
— Ні, сер. Це — посланець від містера Піквіка.
— Від містера Піквіка? — маленький чоловічок живо повернувся до Джоба. — Що з ним трапилося?
— Додсон і Фог посадили в тюрму місис Бардл за несплату гонорару, сер, — відповів Джоб.
— Не може бути! — містер Перкер сунув руки в кишені й прихилився до буфету.
— А втім, це так, — ствердив Джоб. — Вона, здається, видала їм вексель на цю суму зараз же, як скінчився суд.
— Свідчуся небом, — скрикнув Перкер, вийнявши руки з кишень і енергійно постукуючи суглобами правої руки по долоні лівої,— це найхитріші пройди, з якими мені будьколи випадало працювати !
— Спритніших ділків я ніколи не бачив, сер, — зауважив Лаутен.
— Спритніших? — підхопив Перкер. — Верткі такі; що їх і впіймати не можна.
— І справді, не впіймаєш, сер, — підтримав його Лаутен. На кілька секунд і патрон і клерк заглибились у міркування з таким виразом на обличчях, ніби тут ішлося про найдотепніший і найкорисніший винахід людського генія. Коли вони отямилися від захвату, Джоб Тротер переказав решту доручення. Перкер задумливо похитав головою й витяг свого годинника.
— О десятій рівно я буду там — сказав маленький чоловічок. — Сем цілком правий. Так йому й перекажіть.
Наступного ранку, точно в призначену годину, добродушний маленький аторней постукав у двері кімнати містера Піквіка, які, з великою поквапливістю, відчинив йому Сем Веллер.
— Містер Перкер, сер, — доповів Сем містерові Піквіку, що сидів біля вікна в замисленій позі.—Дуже радий, що ви випадково завітали до нас, сер. Мені здається, хазяїн хотів перекинутися з вами парою слів.
Обмінявшись з Семом промовистими поглядами, Перкер дав йому наздогад, що не зрадить його і удасть, ніби прийшов сюди з власної ініціативи, а потім прикликав його до себе й сказав щось пошепки.
— Та не може бути, сер! — аж відкинувся назад вражений Сем.
Перкер кивнув головою й усміхнувся.
Містер Семюел Веллер зиркнув на маленького аторнея, потім на містера Піквіка, потім на стелю, потім знову на Перкера, потім зайшовся голосним реготом і, нарешті, схопивши з підлоги свій капелюх, зник з кімнати.
— Що все це значить? — спитав до краю здивований містер Піквік. — Що призвело Сема до такого стану?
— Нічого, нічого, — заспокоїв його Перкер. — Присувайте свого стільця ближче до стола, дорогий сер. Мені треба сказати вам багато чого.
— Що це за папери? — спитав містер Піквік, показуючи на невеличку пачку документів, покладену на стіл Перкером.
— Документи в справі „Бардл проти Піквіка", — відповів аторней, розв’язуючи пачку.
Містер Піквік відхилився на спинку стільця, схрестивши на грудях руки, і суворо глянув (якщо він взагалі міг суворо дивитись) на свого судового приятеля.