Нескінченна історія

Хлопець замислено помішував ложечкою своє какао. А тоді тихо сказав:

— Здається, я потребуватиму ще трохи часу, щоби... Ну, щоб остаточно до всього призвичаїтися.

— Власне, — кивнув йому тато. — А тому сьогодні ми влашту­ємо собі святковий день, справжнє свято — але тільки для нас двох. Чого тобі найбільше хочеться? Ми могли би піти кудись на прогулянку, а може, ти волів би поїхати у звіринець? Ополудні ми потішимо себе пречудовим обідом — світ таких обідів іще не ба­чив. А ввечері... Нумо увечері підімо до театру!

У Бастіяна заблищали очі. Але він рішуче мовив:

— Тату, спершу я повинен зробити одну справу. Мені треба піти до пана Кореандера і сказати, що я вкрав у нього книжку. І що я загубив її.

Батько взяв Бастіяна за руку.

— Послухай, Бастіяне, якщо хочеш, я сам усе залагоджу.

Бастіян похитав головою.

— Ні, це моя справа. Я мушу зробити це сам. І найліпше не­гайно.

Він підвівся й одягнув плащ. Тато нічого не сказав, зате пог­ляд, яким він подивився на сина, був здивований і сповнений по­ваги. Ніколи досі його син так не поводився.

— Здається, — промовив він урешті-решт, — і мені знадобить­ся трохи часу, щоби призвичаїтися до змін.

— Я незабаром повернуся, — крикнув Бастіян уже з коридо­ру. — Я ненадовго. Цього разу — ненадовго.

Та коли Бастіян уже підійшов під книгарню пана Кореандера, його раптом усе-таки покинула сміливість. Він подивився крізь шибу, на якій були виведені літери з вигадливими завитками, що­би побачити, що там усередині. У пана Кореандера якраз був від­відувач, і Бастіян вирішив, що ліпше зачекати, доки той піде. Отож Бастіян став походжати туди-сюди перед крамничкою. Знову пі­шов густий сніг.

Нарешті покупець вийшов.

«Усе. Тепер — заходь!» — звелів собі Бастіян.

Він подумав про те, як ступив назустріч Ґраоґраманові в Пус­телі Барв, — і рішуче натиснув на клямку.

З-за стіни книжок, що громадилися на протилежному кінці приміщення, відгороджуючи напівтемну задню частину, почувся кашель. Бастіян ступив кілька кроків, а тоді, трохи збліднувши, підійшов іще ближче. Тепер він опинився віч-на-віч перед паном Кореандером, який знову сидів у своєму потертому шкіряному фотелі й читав, достоту так само, як і при першій зустрічі.

Бастіян мовчав. Він сподівався, що пан Кореандер, весь по­буряковівши від гніву, зараз накинеться на нього з криком: «Зло­дій! Злочинець!» (чи щось у цьому дусі).

Замість того старий довго і ретельно розкурював люльку і при цьому, примруживши очі, розглядав Бастіяна крізь скельця своїх невеличких кумедних окулярів. Коли люлька нарешті задиміла, він якийсь час зосереджено нею попахкав, а тоді буркнув:

— Ну, то в чім річ? Чого тобі знову?

— Я... — почав Бастіян, затинаючись, — я вкрав у Вас одну книжку. Я хотів би її повернути, але це неможливо. Я її загубив чи, може... У кожному разі, її десь нема.

Пан Кореандер перестав пахкати і вийняв люльку з рота.

— Яку ще книжку? — здивовано спитав він.

— Ту, яку Ви читали, коли я зайшов до Вас минулого разу. Ви пішли в задню кімнату, щоби поговорити по телефону, а книжку залишили на фотелі. Ну, а я взяв її...