Нескінченна історія

У той перший день, а також у кілька наступних гірник був наставником Бастіяна (просто тримаючи хлопця за ру­ки і скеровуючи їх, куди треба) у мистецтві відділяти одну від одної тонесенькі, крихкі, як найтонші крижинки, верс­тви слюди і знімати їх із пластів - одну по одній. Для цього рудокоп мав інструменти, на дотик - наче дерев’яні чи кіс­тяні шпателі; Бастіян так ніколи їх і не побачив, бо коли їхня цілоденна праця у штольні закінчувалася, знаряддя залишалися на робочому місці, вглибині шахти.

Поступово він навчився орієнтуватися у цілковитій те­мряві копальні. Розпізнавав ходи і штольні якимось новим незбагненним чуттям, якого навіть не міг пояснити. І одно­го дня Йор дав зрозуміти йому - без жодного слова, а тільки доторком руки, - що відтепер йому доведеться самому пра­цювати в одній із низьких штолень, куди можна було про­никнути тільки повзком. І Бастіян поліз у штольню. Там було страшенно тісно, до того ж над ним нависала вся не­ймовірна товща первісної породи...

Згорнувшись калачиком, як іще ненароджене дитя в лоні матері, лежав він у темних глибинах підложжя Фанта­зії і терпляче докопувався до свого забутого сну, до образу, котрий зміг би привести його до витоків, до Живлющої Во­ди.

Оскільки Бастіян нічого не бачив у безпросвітній тем­ряві надр, то не міг ані щось вибирати, ні приймати якісь рішення. Відтак залишалося тільки одне: він мусив покла­датися на те, що випадок або ж милосердна доля коли- небудь допоможуть йому знайти те, що він шукає.

Кожного вечора виносив він на примерхле світло дня все, що вдалося видобути з глибин Ями Мінроуд. І кожного вечора виявлялося, що його робота була даремна. Але Бас­тіян не обурювався і не нарікав. Він втратив будь-який жаль і співчуття до самого себе. Він став терплячим і ти­хим, він упокорився. І хоча його сили були, по суті, неви­черпними, дуже часто він відчував страшенну втому.

Як довго тривали ці важкі часи, сказати не можна, бо таку працю годі виміряти днями чи місяцями. Та ось наре­шті одного вечора сталося так, що він виніс на поверхню образ, який із першої ж миті так неймовірно схвилював йо­го і зворохобив, що хлопцеві довелося стримуватися аби не скрикнути від здивування: вигук міг би знищити зобра­ження.

На крихкій, тонесенькій слюдяній табличці - не надто великій, завбільшки приблизно як сторінка книжки - дуже виразно і чітко було видно якогось чоловіка у білому хала­ті. У руці він тримав гіпсовий зліпок зубів. Чоловік просто собі стояв, але його понура постать і зажурений вираз об­личчя вразили Бастіяна в саме серце. Але найбільше вра­зило Бастіяна те, що цей чоловік перебував усередині про­зорої, як скло, крижаної брили. Зусібіч його оточував ціл­ковито непроникний - хоч і майже невидний - шар криги.