Нескінченна історія

Та нараз просто стрибнув у кришталеву воду, занурився в неї, пірнув, виринув, форкнув і знову оббризкав себе, ха­паючи ротом мерехтливий дощ крапель.

Він пив, пив і пив - пив, аж доки не вгамував свою спрагу. І тоді його переповнила радість - радість від маків­ки до п’ят, радість того, що він живе, радість, що може бути самим собою. Він ніби заново народився. І найчудовішим у цьому було те, що тепер він хотів бути власне тим, ким був. Відтак якби серед безлічі можливостей йому довелося ви­бирати одну-єдину, він вибрав би цю і тільки цю. Тому що тепер знав: у світі є тисячі й тисячі різновидів і видозмін радості, однак за своєю суттю всі вони залишаються однією- єдиною радістю - радістю, яку дає вміння любити. Бо лю­бити і радіти - то насправді одне і те ж.

До речі, навіть значно пізніше, коли Бастіян давно по­вернувся у свій світ, став дорослим, а тоді врешті-решт пос­тарів, ця радість ніколи більше його не покидала. І в най­важчі хвилини життя у нього залишалася ця радість серця, що давала йому силу і снагу всміхатися і втішати інших людей.

- Атрею, - закричав він своєму другові, який стояв по­руч із Фухуром, - ходи сюди і ти! Ходи! Напийся Живлю­щої Води! Це справді чудово!

- Ні, - гукнув той у відповідь. - Цього разу я тільки супроводжую тебе.

- Цього разу? - запитав Бастіян. - Що ти маєш на ува­зі?

Атрею переглянувся із Фухуром, а тоді сказав:

- Ми вже одного разу були тут. Ми не відразу впізнали це місце, бо тоді нас принесли сюди у ві сні - й уві сні за­брали звідси. Але тепер ми його пригадали.

Бастіян виліз із води.

- Тепер я знову знаю, хто я, - сказав він, сяючи щасли­вою усмішкою.

- Так, - погодився Атрею, тепер і я впізнаю тебе. Тепер ти виглядаєш так само, як і тоді, коли я побачив тебе в Брамі Чарівного Дзеркала.

Бастіян кинув погляд на шумку, іскристу коду.

- Хотів би принести її татові, закричав він. - Але як?

- Не думаю, що це можливо, заперечив Атрею. - Адже за поріг Фантазії не вільно нічого виносити.

- Бастіянові можна, почувся голос Фухура, який знову зазвучав гучно і насичено, на повну силу. - Він зможе це зробити!

- Ти справжній щастедракон! - гукнув йому Бастіян.

Фухур дав хлопцеві знак не заважати йому слухати. А

тоді пояснив:

- Води кажуть, що тепер ти повинен вирушати в доро­гу, та й нам пора йти.

- А де ж моя дорога? - запитав Бастіян.

- Це другий вхід, - переклав Фухур. - Він там, де голо­ва білої гадюки.

- Ну, добре, - завагався Бастіян, - але як же мені звід­си вийти? Біла голова не ворушиться.

І дійсно, голова білої гадюки лежала непорушно. Вона тримала в пащі хвіст чорної, а її велетенське око впритул дивилося на Бастіяна.

- Води питають, - мовив Фухур, - чи довів ти до кінця всі початі у Фантазії історії.

- Ні, - сказав Бастіян, - щиро кажучи, жодну з них я не довів до кінця.

Фухур знову якийсь час прислухався. Його обличчя на­було розгубленого і ошелешеного виразу.