Божі воїни
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Сага про Рейневана #2
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес. Гамазин
- ISBN: 966-365-101-6
- Переводчик: Андрій Поритко
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Божі воїни». Краткое содержание книги:
«Божі воїни» — друга книга трилогії про Рейневана, продовження роману «Вежа блазнів».
Спекотного літа 1427 запах крові стояв у Празі. Папська булла перетворилася на вогонь та меч для гуситів, які, назвавши себе божими вошами, стали на криваву стежку війни. Релігійна війна в центрі Європи залишає по собі згарища й купи трупів. І звісно, не обминає Рейневана, сміливого воїна, але безталанного коханця. Майстер потрапляти в халепи та скрутні ситуації, Рейневан все-таки виходить сухим з води — волею провидіння та завдяки допомозі товаришів. Разом із Божими воїнами він веде боротьбу за істинну віру, мститься за кривди та несправедливість. І нарешті знаходить справжнє кохання…
— Чи князь Болько, — сухо обірвав обмін люб’язностями Урбан Горн, — гарантує нам посольську недоторканність?
— Його милість князь, — підняв панцирну долоню Кших із Костельця, — дає слово лицаря. А панича Беляву він же не скривдить. Проїжджайте.
— Погляньте, погляньте, погляньте, — промовив, розтягуючи слова, Болько Волошек, князь Глогувка, дідич Ополя. — Прокоп, видно, почуває респект, раз настільки значних персон до мене послав. Таких значних і таких славетних. Щоб не сказати — сумнозвісних.
Свита князя, яка була при ньому під час штабної наради, загуділа і забурчала. Штаб зібрався в хаті на краю села Казімєж, а складався він з одного герольда в блакитних шатах, оздоблених золотим опольським орлом, п’яти лицарів в обладунках і одного священика, теж, зрештою, в панцирі — нагруднику і нарукавниках. З лицарів троє були полками — крім Кшиха з Костельця, князя супроводжував знайомий Рейневанові Шляський Нечуя і не знайомий йому Правдзіц. Четвертий лицар мав на щиті срібний мисливський ріг Фалькенгайнів. П’ятий був йоаннітом.
— Пан Урбан Горн, — вів далі князь, міряючи послів неприємним поглядом, — відомий по всьому Шльонську, головним чином завдяки наказам схопити його, які розсилають єпископ та Інквізиція. І погляньте лише, мої панове: Урбан Горн, безбожник, бегард, єретик і шпигун, виступає послом на службі Прокопа Голого, архієретика та єресіарха.
Йоанніт зловісно буркнув. Ксьондз сплюнув.
— А ти, — Волошек переніс погляд на Рейневана, — пристав, як бачу, до єретиків з бебехами. Видно, ти всією душею продався сатані й самовіддано йому служиш, раз він тебе послом відправляє. А може, єресіарх Прокоп думав, що якщо він тебе пошле, то чогось допнеться завдяки нашій давній дружбі? Ну, якщо він на це розраховував, то прорахувався. Бо скажу тобі, Рейневане, що коли всі у Шльонську собак на тобі вішали, злодія та розбійника з тебе робили, приписували тобі найстрашніші злочини включно зі зґвалтуванням дівиць, то я тебе захищав, очорнювати не дозволяв. І знаєш, що виявилося? Що я був дурний.
— Але я порозумнішав, — закінчив князь через хвилину важкої тиші. — Порозумнішав! Посольство антихриста маю десь, балакати з вами й не подумаю. Гей, сторожа! Хапайте їх! А цього пташка — в’язати!
Рейневан шарпнувся й аж присів — з такою силою Кших з Костельця, який стояв за ним, придушив його, могутніми пальцями цапнувши за барки. Двоє пахолків схопили Горна за плечі, третій з великою вправністю обмотав йому поворозок навколо ліктів та шиї, затягнув, затиснув вузол.
— Бог бачить, — театральним жестом здійняв руки ксьондз. — Бог бачить, князю, що слушно чините! Firmetur manus tua, нехай буде зміцнена твоя рука, коли душить гідру єресі!
— Ми посли… — простогнав під утиском поляка Рейневан. — Ти дав слово…
— Ви посли, але диявола. А слово, дане єретикові, не має сили. Горн — зрадник і єретик. І ти єретик. Ти був мені колись другом, Рейневане, тому зв’язувати тебе я не наказую. Але стули пельку!
Стулив.
— Його, — князь показав на Горна рухом голови, — я видам єпископові. Це мій обов’язок як доброго християнина і сина Церкви. Що ж до тебе… Раз я вже врятував тебе по старій дружбі. І тепер теж тебе відпущу…
— Як це так, — вигукнув ксьондз, а Фалькенгайн та йоанніт забурчали. — Єретика відпустите? Гусита?
- І ти стули пельку, патер, — Волошек блиснув з-під вуса зубами. — І не розтуляй її, коли тебе не питають. Я випущу тебе на волю, Рейнмаре з Беляви, пам’ятаючи про нашу колишню дружбу. Але це вже востаннє, клянуся муками Господніми! Востаннє! Не насмілюйся мені більше потрапляти на очі! Я стою на чолі хрестового війська, невдовзі ми об’єднаємо сили з єпископською армією, разом підемо під Опаву, щоб вас, єретиків, стерти з лиця Землі. Дасть Бог, оцінить вроцлавський єпископ, який з мене праведний католик! Хтозна, може, простить мені за це борги. Хтозна, може, поверне те, що колись був загарбав в опольського князівства. Тож угору хрест, Бог так хоче, марш-марш на Опаву!
— Там, де були передмістя Опави, — озвався зв’язаний Горн, — нині вітер розвіває попелища. Учора Прокоп уже був під Глубчицями. Сьогодні він ще ближче.
Болько Волошек доскочив до нього і коротко врізав кулаком у вухо.
— Я сказав, — зашипів він, — що не буду з тобою балакати, торгашу. А слухати твої балачок не буду тим більше.
— Рейневан! — він різко обернувся. — Що він про Опаву говорив? Що буцімто її захопили? Не повірю! Пусти його, пане Кшиху!
— Опава оборонилася, — відпущений Рейневан розмасував плече. — Але передмістя пішли з димом. Пішли з димом Кетрш і Нова Церква, а до них — Гуквальди й Острава. Гравець-над-Моравицею і Глубчиці вціліли, а завдячують вони це виключно розважливості князя Вацлава. Він уклав договір з Прокопом, заплатив випальне, врятував князівство. А принаймні його частину.