Божі воїни
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Сага про Рейневана #2
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес. Гамазин
- ISBN: 966-365-101-6
- Переводчик: Андрій Поритко
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Божі воїни». Краткое содержание книги:
«Божі воїни» — друга книга трилогії про Рейневана, продовження роману «Вежа блазнів».
Спекотного літа 1427 запах крові стояв у Празі. Папська булла перетворилася на вогонь та меч для гуситів, які, назвавши себе божими вошами, стали на криваву стежку війни. Релігійна війна в центрі Європи залишає по собі згарища й купи трупів. І звісно, не обминає Рейневана, сміливого воїна, але безталанного коханця. Майстер потрапляти в халепи та скрутні ситуації, Рейневан все-таки виходить сухим з води — волею провидіння та завдяки допомозі товаришів. Разом із Божими воїнами він веде боротьбу за істинну віру, мститься за кривди та несправедливість. І нарешті знаходить справжнє кохання…
Болько Волошек навідліг пальнув його буздуганом у скроню. Залізна шестипера головка з чутним тріском розтрощила кістку. Ксьондз упав як підкошений, сіпаючись і смикаючись. Князь обернувся, на його люто перекошених губах був наказ. Але йому не довелося його видавати, поляки з випередженням читали наміри свого господаря. Кших з Костельця потужним ударом сокири розбив голову йоаннітові, який уже витягував меч, Правдзіц мізерикордією штрикнув Фалькенгайна в горло, Шляський Нечуя поправив уколом у спину. Трупи впали на долівку, кров розлилася калюжею.
Пахолки й пажі дивилися порозкривавши роти.
— От, — широко усміхнувся Огоньчик. — От щасливий деньочок. Давно вже мені не доводилося вбити хрестоносця.
— До війська! — крикнув князь. — До людей! Заспокоїти! Особливо німців. Якби котрийсь смикався, сокирою по чолу! І готуватися до виступу!
— До Ниси?
— Ні. До Крапковиць і Ополя. Виконувати!
— Так точно!
Болько Волошек обернувся, впився палаючим поглядом у Рейневана і Горна. Він дихав швидко, голосно і нерівно. Його долоні ходили ходором.
— Sapienti sat, — хрипко вимовив він. — Ви чули, що я наказав. Я відводжу військо, причому в такий спосіб, щоб уникнути контакту з вашими роз’їздами. Я не піду під Нису, не підтримаю єпископа. Прокоп повинен розглядати це як союзницький акт. Ви взамін пощадите мої маєтки. Глогувок… Але це не все. Не все, клянуся муками Спасителя!
— Повторите Прокопові… - молодий князь гордовито підняв голову. — Повторите, що альянс зі мною вимагатиме істотних змін на мапах. Конкретно…
— Конкретно, — повторив Горн, — Волошек зажадав вічного лен-на Гуквальдів, Пршибора, Острави і Френштата. Як ми узгодили, я пообіцяв йому їх. Але йому було мало, він вимагав Намислова, Ключборка, Грижова, Рибніка, Пщини і Битома. Я пообіцяв йому їх, брате Прокопе, також, ручаючись твоїм іменем. Поспішив?
Прокоп Голий відповів не зразу. Спершись спиною на бойовий віз, він їв стоячи, липовою ложкою черпав з горщика затірку, підносив до рота. Молоко висихало в нього на вусах.
За возом і спиною Прокопа ревіла і бушувала пожежа, великим вогнем палало місто Глухолази. Палав як смолоскип дерев’яний парафіяльний костел. Вогонь пожирав дахи і стріхи, дим бив у небо чорними клубами. Крик убієнних не стихав ні на мить.
— Ні, брате, не поспішив, — Прокоп Голий облизав ложку. — Ти поступив слушно, пообіцявши від мого імені. Ми дамо йому все, що обіцяно. Болькові належиться компенсація. За кривди. Бо якось так вийшло, що Змрзлік і Пухала, пустивши з димом Б’ялу і Прудник, з розгону спалили і його коханий Глогувок. Ми покриємо йому цю втрату. Більшість міст, яких він вимагає, і так, правду кажучи, ще тільки треба буде здобути. От і побачимо під час штурмів, який з князя Болька союзник. І нагородимо відповідно до заслуг для справи.
- І заслуг перед Богом, — вставив з повним ротом проповідник Маркольт. — Дідич Ополя повинен прийняти причастя з Чаші й присягнути чотирма статтями.
— Прийде і на це час, — Прокоп відклав миску. — Закінчуйте їсти.
На вусах Прокопа засихали молоко і борошно із затірки. За спиною Прокопа місто Глухолази перетворювалося на попелище. Мордовані мешканці вили різними голосами.
— Приготуватися до виступу! На Нису, Божі воїни! На Нису!
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
— Гус єретик! — скандували перші шеренги вишикуваного на Монашому Лузі єпископського війська. — Гус єретик! Гу! Гу! Гу!
Звістка про таборитів, які підходять до Ниси, видно, дійшла до вроцлавського єпископа вже давно — воно й не дивина, бо досить складно виконати таємний маневр армією, яка налічує понад сім тисяч чоловік{37} і близько двох сотень возів — особливо якщо ця армія палить усі поселення на маршруті походу й поблизу нього, виразно позначаючи свій шлях загравами й димами. Тож єпископ Конрад мав досить часу, щоб сформувати військо. Досить часу мав клодзький староста, пан Пута з Частоловиць, щоби прибути з допомогою. Зібравши під своїм началом тисячу сто коней кінноти й майже шість тисяч мужицької піхоти, маючи сильний резерв і тил у вигляді озброєних ниських міщан та міських стін, єпископ і Пута вирішили прийняти битву в полі. Коли Прокоп Голий з’явився під Нисою, він застав у районі Монашого Лугу сілезців під зброєю і штандартами, вишикуваних і готових до бою. Він прийняв виклик.