Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет
- Автор: Кузьо Тарас
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: ДУХ I ЛIТЕРА
- ISBN: 978-966-378-622-3
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: История
Электронная книга - «Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет». Краткое содержание книги:
З-поміж усіх українських олігархів лише Ігор Коломойський та Сергій Тарута стали на продержавну позицію, погодившись стати головами державних адміністрацій критично важливих областей на сході України та фінансувати добровольчі батальйони. Натомість Віктор Пінчук і Рінат Ахметов відмовилися від пропозицій очолити відповідно Запорізьку та Донецьку ОДА. Коломойський заявляв: «Коли відбулася революція, я показав, на що здатний», додаючи: «Я був на боці української держави в її найважчі миті»[1046]. Він фінансував батальйони «Дніпро» і «Донбас» та зайняв дуже жорстку позицію проти будь-яких проявів сепаратизму на Дніпропетровщині, навіть пропонуючи винагороду в розмірі $10 000 за кожного полоненого російського солдата. Радник міністра внутрішніх справ України Антон Геращенко стверджував, що навесні 2014 року «ряд російських агентів, намічених ГРУ на роль дніпропетровських Губарєва, Болотова і Безлера, одразу після призначення Коломойського були вивезені на прогулянку в ліс, де з ними була проведена роз’яснювальна робота на предмет того, як треба любити Україну. І загрозу сепаратизму в Придніпров’ї як рукою зняло»[1047].
Патріотично налаштовані українці, зокрема ветерани війни на Донбасі, хочуть мати певність, що їхні зусилля «не будуть змарновані для захисту корисливих інтересів або збереження нефункціональної системи»[1048]. Тим часом українську владу непокоїть самостійність добровольчих батальйонів та загроза для політичної стабільності з їхнього боку. Ці тривоги вийшли назовні на тлі заворушень під стінами Верховної Ради 31 серпня 2015 року, коли під час розгляду проекту змін до Конституції (серед яких була згадка про особливий порядок місцевого самоврядування в ОРДЛО) в результаті розриву гранати загинули четверо бійців Національної гвардії. Наявність значної кількості бойової зброї на руках у приватних осіб і надалі залишатиметься клопотом для влади.
Аналізуючи військові сили України під час війни з Росією, варто зауважити шість чинників:
1. Чисельність і якість Збройних сил України скорочувалася упродовж усього періоду незалежності України. Разом з тим, саме за правління Януковича і Партії регіонів здійснювалася навмисна і цілеспрямована зрадницька політика руйнування Збройних сил, в результаті чого навесні 2014 року Україна мала лише 6 тис. військовослужбовців, готових у моральному та професійному сенсі стати на її захист. Хоча Янукович і його найближчі союзники втекли до Росії, інші представники його колишнього оточення мешкають у Монако, Австрії та Великій Британії, де вони придбали нерухомість, а треті потрапили до українського парламенту наступного скликання у складі фракції «Опозиційного блоку». Важко повірити, наприклад, що Сергій Льовочкін, голова президентської адміністрації за часів Януковича (а також один із чільних представників газового лобі, яке після колапсу Партії регіонів фінансувало одне з крил «Опозиційного блоку»), не знав про зрадницьку діяльність свого шефа, зокрема про фактичний перехід українських спецслужб під контроль ФСБ[1049].
2. У 2000 році тодішній президент Кучма розпустив Національну гвардію України, оскільки не хотів переведення її під спільний контроль президента й парламенту. Національну гвардію було відроджено в 2014 році, коли вона замінила внутрішні війська МВС, успадковані від Радянського Союзу.
3. Громадянське суспільство продовжує надавати ресурси (хоча в істотно меншому обсязі, ніж у 2014–2015 роках) у формі продуктів харчування, транспорту, ліків і медичного обладнання, одностроїв, теплих постільних речей та військової техніки, як-от біноклі нічного бачення і тепловізори, військовим в зоні Операції об’єднаних сил (що формально прийшла на зміну АТО у квітні 2018 року). Українці, які добровольцями пішли до армії чи Нацгвардїї, витрачали тисячі доларів зі своїх накопичень на власне спорядження. За спорядження одного із «кіборгів», який воював у Донецькому аеропорту і з яким я мав змогу пізніше поспілкуватися, заплатила київська приватна компанія, де він працював[1050].
Нерідко амуніція, яку постачало Міністерство оборони, була неякісною, і добровольці мусили збирати пожертви, аби придбати пристойну заміну. Тим часом витрати на бронежилета, зброю, прилади нічного бачення та однострої з розрахунку $2000–2500 на особу — це велика сума для будь-якого українця[1051]. У квітні 2015 року у Волновасі на Донеччині я спостерігав, як волонтери передавали офіцерові української армії партію уживаних американських військових штанів, позаяк ті, котрі надавала держава, були поганої якості. За рік потому я поїхав на лінію фронту з волонтерами, які привезли бійцям британську армійську форму. Вона також раніше була в ужитку, проте мала кращу якість, зокрема вищу за український аналог протипожежну опірність, і водночас коштувала майже удвічі дешевше (відповідно 800 і 1500 гривень).
1046
Guy Chazan and Roman Olearchyk. ‘Ukraine: An Oligarch Brought to Heel’, Financial Times, 25 March 2015.
1047
‘Геращенко розповів про подвиги і помилки Коломойського’, Українська правда, 25 березня 2015.
1048
Puglisi. ‘Heroes or Villains?’
1049
Andrew Wilson, Ukraine Crisis: What It Means for the West (New Haven, CT: Yale University Press, 2015): 158.
1050
Інтерв’ю автора з українськими «кіборгами» «Денисом», «Ванею» і «Сєвєром».
1051
Aleksandr Lapko. ‘Ukraine’s Own Worst Enemy: In War Time, Corruption in Ukraine Can Be Deadly’, The New York Times, 7 October 2014.