Там, у темній річці

Пізніше, після опівнічного бенкету — суп, сир і яблучний пиріг — усі зібралися на кухні. Еліс сопіла на руках у бабусі, а її дядьки й тітки, яких підняла з ліжок несподівана метушня, розсілися просто в нічних сорочках навколо вогнища та слухали оповідь Бена про те, як він знайшов цю дитину.

— Невдовзі після того, як востаннє бачив містера Армстронга, я наразився на батькову різку. Він шмагав мене так довго, що мені аж небо за макове зернятко здалося. Тож коли я оклигав, то подумав, що вже на небесах. Але ні. Я лежав на кухонній підлозі. У мене боліло все до останньої кістки. Мати нахилилася наді мною і сказала, що гадала, чи помер я, чи ні, і що наступного разу мені неодмінно буде гаплик. Тоді я й вирішив, що час мені здійснити свій план втечі, який розробив задовго до того. Усе добре обмізкував і зробив так, як треба: пішов до моста, заліз на парапет і чекав на першу-ліпшу баржу, хоч у темряві її не дуже розгледиш, але завжди почуєш. Тож я там і стояв, жодного разу не присів, бо боявся заснути. Я весь тремтів, бо так воно завжди після батькового прочухана. І от, нарешті, в темряві забриніла баржа, що йшла униз течією. Я переліз через парапет і повис на його краєчку, зачепившись пальцями; плечі й руки в мене були аж сині й страшенно боліли. Я боявся, що можу впасти у воду, але того не сталося, бо я чіплявся до тієї миті, поки баржа не опинилася просто піді мною. Тоді розчепив пальці й дозволив собі впасти. Я сподівався приземлитися на щось м'якеньке, наприклад, на вовну, і не хотів опинитися на чомусь твердому, на кшталт пивних діжок. Урешті-решт, усе скінчилося не так вже й погано, бо впав я на круги сиру, а вони не дуже тверді, але й не м'які, та все одно я добряче об них потовкся у тих місцях, де мене вже було бито, та я стримався і не закричав, щоб себе не викрити, а натомість забився у якийсь куток. Намагався не спати, але все одно заснув, а прокинувся від того, що мене люто тряс баржовик. Він стовбичив наді мною і сердито кричав увесь час одне й те саме: «Сиротинець! За кого ви мене маєте? У мене тут не сиротинець!» Спочатку я не міг уторопати, чого він кричить, бо ще не остаточно прокинувся. Але згодом його слова дійшли до моєї свідомості, де вони перетнулися з іншими словами про Еліс — про те, що вона зникла на річці. Тоді я спитав того чоловіка, чи не маленька дівчинка опинилася у нього на борту, і що з нею сталося, а він був надто розлючений, щоб слухати мої запитання чи відповідати на них. Увесь час погрожував викинути мене за борт, щоб я виплив самотужки. І мені стало моторошно.

«Невже те ж саме сталося з Еліс?» — подумав я. І спитав його про це, а він знову розсердився і гарчав ще деякий час, але раптом зголоднів, відрізав собі сиру і став жувати, щоправда, мені не запропонував. Коли чоловік попоїв, то трохи заспокоївся. Я знову став його розпитувати. Цього разу він відповів мені, що так, минулого разу то була дівчинка, і ні, він не викинув її за борт; натомість, коли дістався до Лондона, здав її до сиротинця для безпритульних дітей. Я спитав його, де це, та він не знав назви цього місця; але розповів, у якій саме частині міста розташований той притулок. Тож я залишився з ним, допомагав йому з навантаженням і розвантаженням, а він платив мені за допомогу сиром, хоч і не дуже щедро. Коли ми дісталися Лондона, я накивав п'ятами з його баржі. Розпитував дорогу в десятків людей. Мене направляли і туди, і сюди, і хтозна куди, поки я випадково не натрапив на потрібне місце, прийшов туди і спитав про Еліс. Вони відповіли, що немає в них ніякої Еліс, і що сиріт нікому не можна забирати, і зачинили двері в мене перед носом. Наступного дня я знову постукав у їхні двері. Відчинила інша людина. Я сказав, що я голодний безхатченко, і що немає в мене батька-матері; вони забрали мене до себе і поставили до роботи. Я увесь час виглядав Еліс, питав в інших хлопців, але хлопчиків тримали окремо від дівчат; ми ніколи не перетиналися. Я не бачив її до того самого дня, коли мене відправили фарбувати кабінет директора сиротинця. Там крізь вікно побачив внутрішній двір дівчачої половини. Вона була там, тож я тепер знав, що все це недарма. Я все думав і думав, як до неї дістатися, а врешті все виявилося простісінько. Одна шляхетна пані знаходить утіху в тому, щоб робити сиротам добро, й одного разу вона прислала туди величезний кошик із їжею, щоб її поділили між усіма, але все з'їли директор і його підлеглі, а нам і шматочка не дісталося, але після того нас усіх потягнули до церкви, щоб ми подякували за скоєну нам величезну милість. Коли ми відсиділи, потім відстояли, потім знову відсиділи своє і помолилися за добросердну пані, усі стали виходити з церкви — дівчата зі свого боку, а хлопці зі свого, й Еліс опинилася поруч зі мною. Я пошепки спитав її: «Пам'ятаєш мене?» — і вона кивнула. Тоді я сказав: «Коли скажу „біжи“ — біжи. Згода?» — і взяв її за руку; і коли я побіг, вона побігла за мною. Далеко ми не забігли, сховалися за якоюсь статуєю, і ніхто не помітив нашого зникнення, тож коли всі вийшли з церкви, ми вдвох вирушили у путь. Ішли пішки вздовж ріки. Дорогою я інколи допомагав баржовикам із навантаженням і розвантаженням. Їли те, що могли надибати, а волосся я їй обрізав після того, як одна погана пані хотіла її в мене вкрасти, тож я розсудив, що двом хлопчикам буде безпечніше. Ми йшли сюди так довго тому, що баржовики відмовлялися нас брати, бо з нас працювати міг тільки я, а годувати довелося б двох, тому ми натерли ноги, іноді голодували, іноді мерзли, іноді й одне, й інше разом, але тепер…