Там, у темній річці
- Автор: Сеттерфилд Диана
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-8182-0
- Переводчик: Дар'я Москвітіна
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Там, у темній річці». Краткое содержание книги:
Через деякий час за нею почали приходити люди, які вважали її втраченою сестрою чи викраденою донькою. Ніхто з них насправді не знав, хто ця дитина. То для чого ж вона була їм так потрібна? Із кожним днем таємниця лише поглиблювалася. Німа дівчинка перевернула своєю з'явою життя місцевих мешканців. Звідки вона взялася? Кому належить? І чи знає вона сама, ким є насправді?..
У них уже висохли сльози, і тепер вони тужливо споглядали за полум'ям.
— Ти зробив усе, що міг, — сказала Бесс. — Ніхто не спроможний зробити більше.
— Ти маєш на увазі тоді, на березі? Чи упродовж усього його життя?
— І одне, й інше.
Як і вона, він задивився в комин.
— Чи щось би змінилось, якби я був суворішим із ним із самого початку? Може, варто було його набити, коли він уперше скоїв крадіжку?
— Може, все склалося б і по-іншому. А може, й ні. Ніколи не знаєш. Якби все було інакше, навіщо тоді розмірковувати, гірше було б чи краще.
— Хіба могло би бути гірше?
Вона повернула до нього затінене обличчя.
— Розумієш, я дивилася на нього своїм зрячим оком.
Він відірвав погляд від вогню, глянув на неї, чекаючи пояснення.
— Після того випадку з бюро. Знаю, ми домовилися, що не робитиму цього, але я була не в змозі втриматися. Мала тоді вже й інших хлопчиків, і мені достатньо було подивитися своїм нормальним оком, щоб знати, що в них на душі. Але Робін був геть інший. Він був не схожий на решту дітей. Такий потайний. Завжди погано ставився до малечі. Пам'ятаєш, як він щипав їх і залякував? Там, де був Робін, завжди лилися сльози. А без нього вони собі ладненько гралися. Мене часто муляло, але ж я пообіцяла не дивитися своїм особливим оком, і сама була впевнена, що краще вже без нього. Поки не трапився той випадок із бюро. Я здогадалася, що це скоїв він. У ті дні Робін ще не був таким вправним брехуном, як зараз. Тобто, маю на увазі, як пізніше… Тож я не повірила його словам про волоцюгу, що втік провулком, і про те, як він побачив розламане бюро. Я тоді зсунула пов'язку, взяла його за плечі й добряче роздивилася.
— І що ж ти побачила?
— Приблизно те саме, що й ти сьогодні ввечері. Що він брехун і шахрай. Що не схильний піклуватися ні про кого в світі, крім себе. Що його думки — від першої до останньої — будуть лише про власний комфорт, і що він без вагань завдасть болю кому завгодно — братам, сестрам, батькам, аби йому жилося легше.
— І це тебе анітрохи тоді не здивувало.
— Ні.
— Ти сказала, що немає сенсу гадати, краще було б чи гірше… Мабуть, гірше за це немає нічого.
— Я не хотіла, щоб ти сьогодні йшов за ним. Знаючи, що в нього ніж. Після того, що він заподіяв Сьюзен, я боялася, що Робін і з тобою може втнути щось схоже. Хоч він моя плоть і кров, і я приречена Любити його хай там що, але зізнаюся: втратити тебе було б для мене значно гірше.
Якийсь час вони сиділи мовчки. Кожне думало про своє, і їхні думки не надто різнилися.
Аж тут почули якийсь шум, якийсь легкий стукіт — ніби здалеку. Поринувши у розмисли, вони спочатку проігнорували його, але він повторився.
Бесс поглянула на чоловіка.
— Хтось стукає у двері?
Він стенув плечима.
— Навряд чи хтось прийде сюди глупої ночі.
Вони повернулися до своїх міркувань, але стукіт повторився. Цього разу він не був голоснішим, проте тривалішим.
— Це точно хтось стукає у двері, — пробурмотів Армстронг, підводячись. — Теж мені. Знайшли годину для візитів. Хто б це не був, відправлю назад.
Він узяв свічку, підійшов до масивних дубових дверей і відсунув засув. Прочинивши двері на шпаринку, виглянув надвір. Там наче нікого не було, і він зібрався вже вернути засув на місце, коли його зупинив тоненький голосок.
— Будь ласка, містере Армстронг…
Він поглянув униз. Там було двійко хлопчиків, зростом йому по пояс.
— Не сьогодні, діти, — почав він. — У домі зараз жалоба…
А потім придивився ближче. Підняв свічку й освітив старшого хлопчика. Він був худий, одягнений у якесь лахміття і тремтів від холоду, але фермер упізнав його.
— Бен? Ти ж Бен, син м'ясника?
— Так, сер.
— Заходьте, — він широко відчинив двері. — Сьогодні не найкраща ніч для гостей, та все одно, прошу всередину. Не можу ж я тримати вас надворі, коли так зимно.
Бен обережно пропустив уперед другу дитину, і коли маленький хлопчик проходив повз світло свічки, Армстронгові перехопило подих.
— Робін! — вигукнув він.
Нахилився, тримаючи свічку так, щоб світло падало на обличчя хлопця. Він мав витончені риси, загострені голодом; був стрункий, як і Робін; його ніздрі — такі ж, як і в сина.
— Робін? — повторив Армстронг тремтячим голосом.
Хіба то можливо? Робін був дорослим чоловіком. Він загинув сьогодні вночі, й Армстронг бачив, як це сталося. Ця дитина ніяк не могла бути Робіном, і все-таки…