Чорнильне серце
- Автор: Функе Корнелия
- Серия: Tintenwelt-Trilogie #1
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Теза
- ISBN: 978-966-421-065-9
- Переводчик: Олекса Логвиненко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чорнильне серце». Краткое содержание книги:
Невдовзі таємницю Мо розкрито. Він, виявляється, має надзвичайний дар — втілювати в життя історії, оживлювати їхніх героїв. Чимало років назад він випадково вичитав з книжки у наш світ бездушного злочинця. І от тепер цей злодій полює на Мо та його рідкісний талант.
Меґі поринає у карколомні пригоди, в яких уявне переплітається зі справжнім. І тепер саме від неї залежить, як завершиться історія, що полонила їх усіх.
Баста мешкав у провулку відразу за Каприкорновим двором, серед порожніх будиночків, населених лише котами й пацюками. Жити з сусідами Баста не любив, він узагалі не любив бути з людьми, за винятком хіба що Каприкорна. Вогнерукий не мав сумніву в тому, що Баста й ночував би перед порогом у Каприкорна, якби той йому дозволив. Але в будинку ватажка ніхто з чорних курток не мешкав. Вони там лише стояли на варті. Їли в церкві, а спали в порожніх будинках, яких у селі дуже багато. Це правило було непорушне. Більшість цих охоронців постійно перебиралися з місця на місце: мешкали спершу в одному будиночку, потім, коли там уже починав протікати дах, переходили до іншого. Тільки Баста, відколи вони переїхали до цього села, не міняв місця. Вогнерукий здогадувався: той уподобав цей будинок через те, що перед порогом ріс звіробій. Адже жодна інша рослина, крім цієї, не мала такої слави оберегу від будь-якого зла — крім того, певно, що жило в серці самого Басти.
Це був будинок із сірого каменю, як і більшість будинків у селі. Пофарбовані в чорне віконниці Баста майже ніколи не відчиняв, ще й понамальовував на них знаки, котрі, як і жовтий цвіт звіробою, на його думку, відводили біду. Іноді Вогнерукому спадало на думку, що Баста постійно боїться прокляття й несподіваного лиха тільки з однієї причини: його лякає морок у власній душі, й через це йому здається, нібито й увесь світ такий самий похмурий.
Вогнерукому пощастило, що він устиг добігти до Бастиного будинку. Щойно він вискочив з церкви, як наштовхнувся на цілий гурт Каприкорнових людей. Певна річ, ті відразу його впізнали. Ще б пак, про це Баста колись добре подбав, навіки. Від несподіванки чорні куртки аж роти пороззявляли, і Вогнерукий, скориставшись цим, устиг шаснути в один із провулків. На щастя, у цьому проклятому селі Вогнерукий знав кожен закуток. Спершу він хотів був дістатися до автостоянки, а звідти — до пагорбів, але потім йому спав на думку Бастин будинок. Він пробирався крізь діри в мурах, пролазив підвалами, ховався за балюстрадами ніколи не використовуваних балконів. У вмінні ховатися з ним не міг позмагатись навіть Ґвін, і тепер Вогнерукому стала в нагоді та дивна допитливість, яка часто гнала його обстежувати всі покинуті й відлюдні куточки в цьому, як, зрештою, і в будь-якому іншому селі, де йому випадало бувати.
Діставшись Бастиного будинку, Вогнерукий аж захекався. У Каприкорновому селі лише Баста, мабуть, і замикав свої двері. Але замок для Вогнерукого не перешкода. Перечікуючи, поки перестане калатати серце, він сховався на горищі, хоч підлога там була така трухлява, що на кожному кроці боявся провалитися. На кухні в Басти Вогнерукий знайшов досить харчів, бо голод уже черв’ячком точив йому шлунок. Відколи їх з Резою підвісили в сітях, ні йому, ні їй не дали й крихти хліба, і підкріпитися Бастиними припасами було подвійним задоволенням.
Трохи поївши, Вогнерукий прочинив одну з віконниць, щоби вчасно почути, коли хто-небудь підходитиме. Але до його вуха долинув лише один звук: тихеньке, ледве чутне подзенькування. Аж тепер Вогнерукий згадав про фею — ту, котру Меґі вичитала в цей світ.
Він знайшов її в Бастиній спальні. Тут не було нічого, крім ліжка й комода, на якому лежали ретельно складені в стоси задимлені цеглини. У селі ходила чутка, нібито з кожного будинку, спаленого за наказом Каприкорна, Баста прихоплював на згадку одну цеглину (хоч тепер вогню він і боявся). Певно, так воно й було. На одній з цеглин стояв скляний слоїк, у якому щось тьмяно світилося — не яскравіше, ніж світлячок. Фея лежала на дні слоїка, згорнувши крильця, мов метелик, який щойно виліз із кокона. Баста накрив слоїка тарілкою, однак фея мала такий вигляд, що полетіти вже навряд чи й спромоглася б.
Коли Вогнерукий відкрив слоїка, фея навіть не підвела голівку. Вогнерукий сягнув рукою до скляної в’язниці і обережно дістав невеличку істоту. Ручки й ніжки в неї були такі тендітні, що він боявся поламати їх своїми пальцями. Феї, котрих він знав, мали інший вигляд: вони були менші, але міцніше збудовані, мали шкіру фіалкового кольору й по четверо блискучих крилець. А в цієї шкіра була як у людини, тільки блідої-блідої, а крильця не як у бабки, а скоріше як у метелика. Цікаво, чи й ця любить їсти те саме, що й ті, котрих він знав? Треба спробувати її погодувати, бо вигляд у неї вже такий, ніби вона ось-ось помре.
Вогнерукий узяв з Бастиного ліжка подушку, поклав її на чисто вимитий кухонний стіл (удома в Басти все сяяло чистотою, як його завжди сніжно-біла сорочка) й поклав зверху фею. Потім налив у блюдце молока й поставив на стіл поряд із подушкою. Фея враз розплющила очі — отже, вона теж мала добрий нюх і любила молоко, як і решта фей. Він умочив пальця в молоко й крапнув їй на губи. Вона злизала молоко, як голодне кошеня. Так Вогнерукий годував її, крапля по краплі, поки вона сіла і кволо змахнула крильцями. Обличчя в неї вже трохи порожевіло, й нарешті вона тихенько задзвеніла. Однак він не зрозумів жодного її слова, хоча знав три феїні мови.