Чорнильне серце

— От шкода! — прошепотів він, коли вона розправила крильця й трохи ще невпевнено спурхнула до стелі. — Виходить, мені не пощастить спитати в тебе, чи не зможеш ти зробити мене невидимим або таким маленьким, щоб ти понесла мене на Каприкорнове свято.

Фея поглянула на нього згори, продзвеніла щось незрозуміле для його вуха й сіла на край мисника.

Вогнерукий сів на єдиний стілець, що стояв біля кухонного столу, і звів на неї очі.

— І все ж таки приємно нарешті знов побачити справжню фею, — промовив він. — Якби вогонь у цьому світі мав бодай трохи почуття гумору, а з-за дерев час від часу визирали кобольди чи скляні чоловічки, то я, може, звик би й до решти: до гармидеру, поспіху, натовпу, до того, що від людей нікуди не сховаєшся, і до надто ясних ночей…

Він довго ще сидів отак на кухні свого найлютішого ворога й споглядав фею, що кружляла по кімнаті, всім цікавлячись (феї — створіння допитливі, й ця вочевидь не була винятком) і раз у раз підлітаючи до блюдця з молоком, тож невдовзі Вогнерукому довелося наповнити його знов. Кілька разів до будинку наближалися кроки, але щоразу йшли собі далі. Добре, що Баста не мав друзів. Знадвору у вікно вливалося задушливе повітря, Вогнерукого хилило на сон, а вузенька смужка неба над будинками не темнітиме ще кілька годин. Досить часу, щоб поміркувати, йти на Каприкорнове свято чи ні.

А власне, навіщо туди йти? Книжку можна буде викрасти й згодом, коли цей переполох у селі вляжеться й усе ввійде у свою колію. А Реза? Що буде з нею? Привид її, мабуть, забере. Проти цього нічого не вдієш. Проти цього не годен нічого вдіяти ніхто, зокрема й Чарівновустий. Навіть якщо йому спаде на думку божевільна ідея зробити таку спробу. Але ж про Резу він навіть не здогадується, а за його доньку турбуватися не варто. Зрештою, тепер вона — улюблена Каприкорнова іграшка. Той не дасть, щоб Привид зробив що-небудь їй на шкоду.