Чорнильне серце
- Автор: Функе Корнелия
- Серия: Tintenwelt-Trilogie #1
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Теза
- ISBN: 978-966-421-065-9
- Переводчик: Олекса Логвиненко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чорнильне серце». Краткое содержание книги:
Невдовзі таємницю Мо розкрито. Він, виявляється, має надзвичайний дар — втілювати в життя історії, оживлювати їхніх героїв. Чимало років назад він випадково вичитав з книжки у наш світ бездушного злочинця. І от тепер цей злодій полює на Мо та його рідкісний талант.
Меґі поринає у карколомні пригоди, в яких уявне переплітається зі справжнім. І тепер саме від неї залежить, як завершиться історія, що полонила їх усіх.
«А тепер поглянь на нього, Елінор! — сказала вона собі. — Поглянь йому просто в очі — так, як колись дивилася на батька, коли той заставав тебе з книжкою, читати яку тобі не дозволяли. Непогано було б ще й сльозу пустити. Ну ж бо, просто пригадай усі свої спалені книжки! Пригадай останню ніч, страх і відчай… А якщо не допоможе й це, тоді вщипни себе!»
Каприкорн замислено дивився на неї.
— Ось бачиш! — вигукнув Кокерель. — Я ж казав, ми в нього вцілили!
Елінор усе ще не зводила погляду з Каприкорна, що розпливався за пеленою її вдаваних сліз.
— Що ж, побачимо, — поволі проказав він. — Мої люди вже шукають серед пагорбів в’язня, який утік. Не думаю, що ти мені скажеш, де їм шукати обидва трупи.
— Я їх поховала, а де — цього я тобі, певна річ, не скажу. — Елінор відчула, як по носі в неї скочується сльоза.
«Ох, Елінор! — подумала вона. — У тобі вмерла велика актриса, присягаюся всіма літерами абетки!»
— Кажеш, поховала.
Каприкорн погрався перснями на лівій руці. Їх було в нього аж три, і він, наморщивши лоба, раз у раз поправляв їх, немовби вони без його дозволу з’їжджали зі своїх місць.
— Тим-то я й пішла до поліції! — додала Елінор. — Щоб помститися за них. За них і за мої книжки.
— А ось книжок тобі ховати не довелося, еге ж? — засміявся Кокерель. — Як же славно вони горіли — мов щонайкращі дрова! А сторіночки в них… Вони тремтіли, наче бліденькі пальчики! — Він підніс руки й показав, як тремтять пальці.
Елінор з усієї сили зацідила йому в обличчя. А сила в неї була неабияка. З носа в Кокереля потекла кров. Він утерся і вражено втупився в мокру долоню, ніби не вірячи, що з нього може потекти щось отаке червоне.
— Ти диви! — промовив Кокерель і показав Каприкорнові вимащену кров’ю долоню. — Ось побачиш, Привид матиме з нею більше мороки, ніж із Бастою.
Він схопив Елінор за лікоть і спробував потягти за собою. Але вона високо піднесла голову й закрокувала поруч із ним сама. Аж як побачила круті сходи, що через два-три східці зникали десь у чорній, бездонній дірі, на мить розгубилася. «Склеп… Ну, звісно! — нарешті здогадалася. — Місце для приречених на смерть». Принаймні пахло тут саме так, як люди й уявляють собі запах смерті, — вологістю й пліснявою.
Побачивши за ґратами худу Бастину постать, Елінор спершу не повірила власним очам. Коли вона почула останні слова Кокереля, то подумала була, що, може, помилилася. Але ж ні, ось він, Баста, сидить тут, як звір у клітці, а в очах — той самий тваринний страх і безнадія. Навіть поява Елінор не справила на нього жодного враження. Невидющим поглядом він дивився кудись крізь неї й Кокереля, неначе ці двоє й були ті духи, яких він завжди так боявся.
— Що він тут робить? — здивувалась Елінор. — Ви вже саджаєте за ґрати своїх?
Кокерель стенув плечима.
— Сказати їй? — запитав він у Басти.
Але той нічого не відповів, лише дивився на них тим самим порожнім поглядом.
— Спершу він проґавив Чарівновустого, а тепер ще й Вогнерукого, — провадив Кокерель. — Так можна навіть побити горшки з шефом, хоч і корчиш із себе його улюбленця. А пускати півня ти не ходиш уже багато років. — Погляд, яким він зміряв Басту, був сповнений зловтіхи.
«Пані Лоредан, пора вам подумати про заповіт! — міркувала Елінор, поки Кокерель підштовхував її до сусідньої камери. — Коли вже Каприкорн зібрався вкоротити віку своєму вірному псові, то з вами він, певна річ, не церемонитиметься й поготів».
— Гей, не вішай носа! — гукнув Кокерель до Басти, добуваючи з кишені в’язку ключів. — Як-не-як, ти в товаристві двох жінок!
Баста вперся лобом у ґрати.
— А вогнеїда ви й досі не впіймали? — глухо запитав він. Здавалося, ніби голос у нього охрип від крику.
— Ні. Зате оця гладуха каже, що Чарівновустого ми порішили. Нібито йому гаплик. Видко, Пласконіс у нього все ж таки вцілив. Ну звісно, не дарма ж стільки тренувався на котах!
За ґратчастими дверима, які відімкнув перед нею Кокерель, щось заворушилося. У темряві, прихилившись до чогось такого, що нагадувало кам'яну домовину, сиділа жінка. Її обличчя Елінор спершу не розгледіла. Та ось жінка підвелась.
— Я привів тобі компанію, Резо! — крикнув Кокерель, упихаючи Елінор до камери. — Можете трохи потеревенити одна з одною! — І, на все горло зареготавши, пішов.
А ось Елінор не знала — сміятися їй чи плакати. Побачитися з улюбленою небогою вона воліла б десь в іншому місці.