Рукопис, знайдений у Сараґосі

Бускерос збентежив мене цими словами, тим більше, що говорив він цілком серйозно, а заборона оголяти шпагу не дозволяла мені затіяти сварку.

Тим часом дон Роке побачив на моєму столі восьмерики, тобто монети вартістю вісім голландських дукатів кожна.

— Сеньйоре дон Лопес, — сказав він, — я якраз збираю подібні золоті монети й, незважаючи на всі старання, досі не маю монет з цим роком. Ти розумієш, що значить пристрасть до колекціонування, і гадаю, що справлю тобі приємність тим, що буду тобі зобов’язаний або навіть створю для тебе виключну можливість, бо маю колекцію цих монет, починаючи від перших років, коли вони з’явилися; мені бракувало тільки зразків саме з тих двох років, які зараз бачу.

Я швиденько віддав візитеру жадані золоті монети, гадав, що він потім одразу піде. Але дон Роке зовсім не збирався цього робити й, ставши знову серйозним, сказав:

— Сеньйоре дон Лопес, мені здається, що не випадає нам їсти з однієї тарілки або щохвилини подавати один одному ложку чи виделку. Я скажу, щоб принесли ще один прибор.

Сказавши це, він віддав відповідні розпорядження, ми з ним сіли до столу, і мушу признатися, що розмова з моїм непрошеним гостем була досить забавною, так що якби не думка, що я порушую батьківські заборони, то я б із задоволенням бачив його за своїм столом.

Бускерос пішов одразу після обіду, я ж, перечекавши спеку, звелів відвести себе на Прадо. Я зачудовано розглядав цю прекрасну алею, але водночас дуже нетерпляче чекав тієї хвилини, коли опинюся в Буен-Ретіро. Цей відлюдний парк дуже люблять у наших романах, і я сам не знаю, яке передчуття підказувало мені, що там я неодмінно зав’яжу якісь ніжні відносини.

Вигляд Буен-Ретіро очарував мене більше, ніж я можу тобі передати. Я б довго стояв там, заглиблений у марення, якби якийсь блискучий предмет, що лежав у траві в двох кроках від мене, не привернув моєї уваги. Я підняв його й побачив портрет на обривку золотого ланцюжка. Портрет у вигляді силуету зображував дуже пристойного молодого чоловіка, а на звороті я побачив пасмечко волосся, перевите золотистою стрічечкою, на якій прочитав напис: «Вічно твій, моя люба Інесо». Я сховав прикрасу в кишеню й продовжив прогулянку.

Повернувшись знову на те саме місце, я застав там двох жінок, одна з яких, молода й надзвичайно гарна, неспокійно шукала щось на землі. Я легко здогадався, що йдеться про загублений портрет, тому шанобливо наблизився до неї і сказав:

— Сеньйоро, мені здається, що я знайшов предмет, який ти шукаєш, однак обачливість не дозволяє мені віддати його, поки ти хоч кількома словами не підтвердиш своє право власності на знайдену мною річ.

— Тоді я скажу тобі, сеньйоре, — відповіла прекрасна незнайомка, — що шукаю портрет з обривком золотого ланцюжка, залишки якого тримаю в руці.

— Але, — додав я, — чи не було якогось напису на портреті?

— Був, — відповіла незнайомка, злегка зарум’янившись, — ти там, сеньйоре, прочитав, що мене звуть Інеса і що оригінал цього портрета «вічно мій». А тепер, сподіваюся, ти мені віддаси його.