Чарівні створіння

— Та ну, я б тобі не повірив.

Залпи рушниць відлунювали над нашими головами, і ми інстинктивно прихилялися до землі.

— Сподіваюся, вони холості, — нервував Лінк. — Не вистачало, щоб мене застрелив власний батько.

— Мені останнім часом так щастить, що я не здивуюся, якщо він застрелить нас обох.

Ми піднялися на верхівку пагорба, залишивши у низині зарості чагарників, дерева і дим від артилерійських снарядів.

— Ми тут! — гукнув Ларкін з того боку хащ. Зі слова «ми» я зрозумів, що він говорить про себе й Ліну, а тому побіг швидше. Так ніби від цього залежало Лінине життя, хоча, в принципі, я був недалеко від правди.

А тоді я збагнув, де ми. Перед нами аркою вигинався вхід до Ґрінбраєру, а Ларкін і Ліна стояли на галявині за садом, у тому ж місці, де кілька тижнів тому ми розкопали могилу Женев’єви. За півметра від них з темряви з’явилася інша постать. Вона вийшла у світло місяця, що світив прямісінько в нас над головою. Тому, хоч і було темно, я зміг розгледіти все.

І закліпав.

Це була… це була…

— Мамо, якого дідька ти тут? — спантеличено бовкнув Лінк.

І не дивно — адже перед нами стояла його матір, місіс Лінкольн, мій найбільший нічний кошмар, чи принаймні жах із першої десятки. Вона мала дивний вигляд, недоречний, чи навпаки — якраз доречний у місцевому антуражі — залежно від того, з якого боку подивитись. На ній були шари недолугих спідниць і дурнувате квітчасте плаття з занадто вузьким корсетом. І стояла вона простісінько на могилі Женев’єви.

— Так-так, ви ж знаєте, як я ставлюся до лихослів’я, юначе.

Лінк почухав потилицю — у цих словах він не знайшов сенсу так само, як і я.

«Ліно, в чому справа?

Ліно?»

Вона мовчала. Щось не те.

— Місіс Лінкольн, з вами все гаразд?

— Абсолютно, Ітане! Я в чудовому гуморі. Чи ж не дивовижна сьогодні битва? Та ще й Лінин день народження. Я знаю, вона мені розповіла. Ми чекали на вас, принаймні на когось одного.

Лінк зробив крок назустріч.

— Мам, я тут і відведу тебе додому. Не треба виходити за зону безпеки, а то відстрелять голову — і крапка. Ти ж знаєш, який з батька стрілець.

Я ухопив Лінка за руку і не дав йому ступити далі. Було щось незрозуміле у тому, як посміхалася до нас його матір і який стривожений вигляд мала Ліна.

«Та що відбувається? Ліно!»

Чому вона мовчить? Я побачив, як Ліна витягла з-під олімпійки каблучку моєї мами і стисла її разом з ланцюжком у долоні. Її губи ледь помітно ворушилися в темряві, і десь у глибині свідомості я чув відлуння шепоту:

«Ітане, тікай звідси! Приведи дядька Мейкона! Мерщій!»

Але я стояв як укопаний. Я не міг залишити її тут.

— Лінку, янголе мій, ти такий поміркований хлопець.

Лінку? Ні, це не місіс Лінкольн. Не може бути.

Скоріше б вона прогулялася містом у чому мати народила, ніж назвала Веслі Джефферсона Лінкольна Лінком. «Ніяк не збагну, навіщо тобі це дурнувате прізвисько, коли в тебе є таке шляхетне ім’я?» — дорікала вона щоразу, коли хтось із нас телефонував до них додому і запитував Лінка.