Чарівні створіння

— Для Сарафини, так?

— Облиш, Донжуанчику, а на що ти розраховував? Ти ж бачив, як зі мною поводиться мій дядько. Уся ця сімейка… навіщо на них зважати?

— Рид, про що ти? Хто така Сарафина? — наблизився до неї Лінк. На мить мені здалося, що на обличчі Ридлі промайнула якась іскра, ледь помітна емоція, так схожа на справжню.

Але Ридлі одразу відігнала її геть.

— Гадаю, тобі час повернутися на вечірку, еге ж, Веслі-Преслі? Твій гурт розігрівається перед новим виступом, а ти ж не забув, що ми записуємо їх для твого демо? Я його особисто відвезу до звукозаписних компаній Нью-Йорка, — мурчала Ридлі, не зводячи з Лінка очей. Лінк вагався, не знаючи, повертатися йому не вечірку чи ні.

— Тату, послухай мене. Ти не хочеш цього робити, вона керує тобою. Вона здатна впливати на людей, і саме це й робить. Мама б не схвалила твого вчинку.

Я чекав хоч на якусь ознаку того, що він мене чує. Але… він просто дивився у пітьму. У тиші було чутно, як удалині скрегочуть багнети і батькові ровесники вигукують військові гасла.

— Мітчеле, тобі більше немає заради чого жити. Ти втратив дружину, не можеш більше писати, а Ітан за кілька років поїде до коледжу, і все. Чому ти не хочеш запитати його про коробку з брошурками коледжів під ліжком? Ти залишишся сам!

— Замовкни!

Ридлі розвернулася до мене і розгорнула вишневий льодяник.

— Мені шкода, Сірничку. Справді шкода. Але всі грають свою роль, і ця — моя. З твоїм татом сьогодні дещо трапиться. Як і з мамою колись.

— Що ти сказала?

Лінк щось говорив їй, але я нічого не чув. Лише її слова знов і знов різали мені вуха.

Як і з мамою.

— Це ти вбила мою матір? — я підійшов ближче. Мені було байдуже до її чарів і сил. Бо якщо це вона вбила маму…

— Тихше, "тихше, здорованю. Звісно, не я. Це трапилося трішки раніше.

— Ітане, та що це коїться? — озвався позаду мене Лінк.

— Вона не та, за кого себе видає. Вона… — я не знав, як зрозуміло пояснити це Лінку. — Вона сирена. Тобто відьма. І вона впливає на тебе так само, як зараз впливає на батька.

Лінк зареготав.

— Відьма. Ну ти даєш, чувак!

Я ж не зводив з Ридлі очей. Вона шкірилася і перебирала Лінкове волосся.

— Ну ж бо, любчику, ти й сам знаєш, що закохався не в цяцю-дівчинку.

Я гадки не мав, як далеко вона може зайти, але після її вистави у Рейвенвуді не сумнівався, що вбити для неї не складно. Даремно я інколи думав, що вона була просто підірваним дівчиськом. Я втратив здоровий глузд і лише зараз усвідомив наскільки.

Лінк дивився на нас по черзі, не знаючи, хто каже правду.

— Я не жартую, Лінку. Мав би раніше тобі сказати, але хоч зараз почуй: я не брешу. В іншому разі чого б це раптом вона хотіла вбити мого батька?

Лінк почав ходити вперед-назад, досі не ймучи мені віри. Напевне, він вирішив, що я псих. Від усього сказаного я б і сам почав уважати себе психом.

— Ридлі, це правда? Ти мене причарувала?

— Хочеш усе знати?