Людина без властивостей. Том I
- Автор: Музиль Роберт
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 9789662355017
- Жанр: Прочая древняя литература
Электронная книга - «Людина без властивостей. Том I». Краткое содержание книги:
Але цього дня Ульріха ідеєю порятунку Моосбруґера зацікавити ніяк не щастило. Ульріх добре знав про шляхетні почуття Бонадеї, знав, що спалах якого-небудь окремого прекрасного поривання в неї легко обертався на паніку пожежі, яка охоплювала все її тіло. І він заявив їй, що втручатися в кримінальну справу Моосбруґера не має ані найменшого наміру.
Бонадея звела на нього ображений погляд своїх гарних очей, в яких кригу вже підтоплювала водичка, як це буває на межі зими й весни.
Щодо Ульріха, то цей ніколи не втрачав остаточно певної вдячности за їхню дитинно чарівну першу зустріч тієї ночі, коли він лежав непритомний на бруківці, а Бонадея схилялася над ним, і з очей цієї молодої жінки в його ще не зовсім пробуджену свідомість скрапувала ненадійна, авантурна непевність світу, молодости й почуттів. Отож він спробував якось пом’якшити свою прикру відмову, згладивши її тривалою бесідою.
— Уяви собі, — сказав він, — що ти йдеш уночі величезним парком, і до тебе чіпляються двоє волоцюг. Чи подумаєш ти про те, що це — люди, гідні співчуття, і що в їхніх брутальних вчинках винне суспільство?
— Але ж я парками вночі ніколи не ходжу! — поквапилася відповісти Бонатея.
— Одначе якби поруч виявився поліціянт, то ти б його покликала, щоб він тих двох усе ж таки заарештував?
— Я попросила б його захистити мене!
— Тобто все ж таки їх заарештувати?
— Я не знаю, що він зробить з ними потім. До речі, Моосбруґер — не волоцюга.
— Тоді уяви собі, що він у тебе в помешканні столярує. Ти з ним удома сама, і він починає тобі підморгувати.
— Але ж це просто огидно — те, чого ти від мене вимагаєш! — запротестувала Бонатея.
— Ну звісно, — погодився Ульріх. — Але ж я й хочу показати тобі, що такі люди, котрі легко втрачають рівновагу, надзвичайно неприємні. Ставитись до них неупереджено можна, власне, лише тоді, коли б’ють не тебе, а когось іншого. Тоді такі люди викликають у нас, певна річ, аж-аж-аж які ніжні почуття й обертаються в наших очах на жертв суспільного устрою або долі. Погодься, адже жодна людина не винна у власних помилках, якщо дивитися на них її ж таки очима; для неї вони — в гіршому разі просто хиби чи окремі погані риси, які загалом не роблять її гіршою, і вона, звісно, має цілковиту рацію!
Бонадея саме підтягувала панчоху, і їй скортіло подивитись на Ульріха, трохи закинувши назад голову; цієї миті на її коліні, там, куди не сягав її погляд, завирувало сповнене суперечностей життя зубчастих облямівок, гладенької панчохи, напружених пальців і м’якого, перлового полиску ніжної, розслабленої шкіри.
Ульріх хутко припалив сиґарету й повів далі:
— Людина не просто добра, вона завжди добра; у цьому — величезна різниця, розумієш? Така софістика егоїзму викликає в нас усмішку, хоча з неї слід було б зробити висновок, що людина взагалі не може вчинити ніякого зла; вона може лише справляти враження злої. Якби ми це визнали, то підійшли б до справжніх джерел суспільної моралі.
Бонадея, зітхнувши, відкотила спідницю знов на коліно, випросталась і спробувала заспокоїтись ковтком тьмяно-золотавого вогню.
— А тепер я поясню тобі, — додав, усміхнувшись, Ульріх, — чому до Моосбруґера можна відчувати, мабуть, багато чого, а зробити для нього однаково не можна нічого. Усі ці випадки, по суті, нагадують нитку, що виглядає з тканини суспільства, і якщо за цю нитку потягти, то вся тканина розлізеться. Я продемонструю тобі це спершу на речах суто абстрактних.
У Бонедеї бозна-чому спав один черевичок. Ульріх нахилився, щоб його підняти, й ступня з теплими пальцями потяглася, мов маленька дитина, назустріч його руці з черевичком.
— Та нехай, облиш, я сама! — промовила Бонадея, підставляючи йому ступню.
— Насамперед це — психіатрично-юридичні питання, — невблаганно пояснював далі Ульріх, і від її ноги на нього війнуло обмеженою осудністю. — Щодо цих питань ми знаємо, що лікарі вже майже готові запобігати більшості таких злочинів, якщо ми тільки погодимося виділяти потрібні кошти. Отже, це — всього-на-всього питання суспільне.
— Ох, краще облиш про нього! — попрохала Бонатея, щойно він удруге згадав слово «суспільний». — Удома, коли про таке заходить мова, я одразу виходжу з кімнати; на мене це наганяє смертельну нудьгу.
— Ну, гаразд, — поступився Ульріх, — я хотів сказати, що коли техніка вже давно робить зі стерва, сміття, відходів та отрут усілякі корисні речі, то таке вже мало бути б до снаги й психологічній техніці. Але світ вирішувати такі питання страшенно зволікає. Держава тринькає гроші на будь-яку дурницю, а на вирішення надзвичайно важливих моральних питань зайвого мідяка в неї не знаходиться. Це закладено в її природі, тому що держава — найбезглуздіше й найзлостивіше людське творіння.