Людина без властивостей. Том I

І як із справжніх частин есею не можна зробити істину, так і з подібного стану не можна дістати якесь переконання, принаймні не відмовляючись від цього стану; так закоханий, щоб описати своє кохання, має від нього відвернутись. Безмежна розчуленість, яка часом доводила Ульріха до пасивности, суперечила його активній натурі, що вимагала меж і форм. Адже це, мабуть, природно й слушно — спочатку захотіти пізнати, перше ніж дозволити почуттям промовляти, і він мимоволі уявляв собі: те, що він колись знайде, істині, хай навіть воно нею й не буде, своєю твердістю не поступиться; проте в своєму особливому випадку він нагадував через це воїна, в якого, поки він добирає собі обладунок, умирає намір. Якби тоді, коли він писав статті з математики й математичної логіки чи коли сідав за природничі науки, його спитали, яка мета перед ним мріє, він би відповів, що лише одне питання по-справжньому варте того, аби про нього думати, і це — питання, чи праведно люди живуть. Та коли тривалий час міркуєш про який-небудь постулат, а з ним нічого не стається, мозок німіє точнісінько так само, як німіє рука, коли довго тримає що-небудь над головою, й наші думки також не можуть тривалий час стояти на місці, як улітку солдати на параді; коли їм надто довго доводиться чекати, вони просто непритомніють і падають. Начерк своїх роздумів про життя Ульріх завершив приблизно на своєму двадцять шостому році, тому на тридцять другому вони здавалися йому вже не такими відвертими. Він не розвивав своїх ідей далі, і якщо не брати до уваги напруженого й непевного відчуття, подібного до того, якого зазнаєш, очікуючи на щось із заплющеними очима, то в ньому, відколи минули дні перших трепетних відкриттів, рідко нагадувала про себе й особиста схвильованість. А проте, мабуть, саме така потаємна схвильованість згодом завадила йому зосередити всю його волю на науковій роботі й уповільнила її. Через ту схвильованість він опинився у своєрідному стані душевного розладу. Не можна забувати, що різновидність розуму, схильна до точности, в суті своїй набожніша, ніж різновидність естетична; бо перша підкорилася б «Йому», щойно він зволив би перед нею показатися за умов, визначених нею для його визнання, тоді як наші естети, якби Він явився, лише заявили б, що його талант не досить самобутній, а його система світу не досить зрозуміла, щоб поставити його на одну дошку з обдаруваннями, справді позначеними іскрою Божою. З такою самою легкістю, як представники цього другого різновиду, віддаватися непевним здогадам Ульріх, отже, не міг, хоча, з другого боку, не міг він і приховувати від себе того, що всі ці роки суцільної точности жив просто наперекір самому собі, і йому хотілось, щоб з ним сталося що-небудь непередбачене, бо, перебуваючи в своїй, як він трохи іронічно висловлювався, «відпустці від життя», ні в одному, ні в другому напрямі він не знаходив нічого такого, що давало б йому спокій.