Горить свіча
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Горить свіча». Краткое содержание книги:
Зміст роману охоплює невеликий проміжок часу: грудень 1240 р. — літо 1242 р. Історичні події визначають розвиток дії роману, його сюжетно-композиційну структуру. Головним ідейно-композиційним центром твору є зображення героїчної боротьби киян проти загарбників. Вузловими моментами сюжету є перипетії особистих доль історичних осіб та вигаданих героїв: Добрині, тисяцького Дмитра, Янки, Іллі і Маріам, князя Михайла, сотника Жадігера, хана Бачмана. Сюжетні колізії роману досить напружені, з безліччю несподіваних конфліктів. Драматизм сюжету обумовлюється трагічністю долі більшості героїв.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що послідовність історичних подій — взяття Батиєм Поросся, дев'яностошестиденна облога Києва і його падіння, кривавий шлях до останнього моря через галицько-волинські землі — показано через окремих людей, взятих у співвідношенні з часом і простором.
Цей день був рясний на події. Перед вечором, коли невільники мовчки, поопускавши голови, понуро брели на околицю Бату-сарая, до своїх темних хизарів, Добриня, що йшов крайнім у ряду, помітив жінку чи дівчину в квітчастому балахоні і легкій шовковій хустині, що закривала їй пів-обличчя. Вона йшла по обочині дороги, по столоченому бур'яну, плуталась у ньому, то вириваючись наперед, то відстаючи, і все пильно приглядалася до невільників, які, одначе, не звертали на неї уваги. Разом з тим її, видно, турбувала присутність караульного, бо вона часто зиркала і на нього, ніби боялася, щоб не прогнав.
Нарешті жінка перестала забігати наперед чи відставати, а прилаштувалася поряд з Добринею та Іллею. Тепер вона не зводила з них очей, хоча й трималася на деякій відстані.
“Дивна якась”,— подумав Добриня і штовхнув ліктем Іллю, що, повісивши голову, плентав по дорожній пилюці, заглиблений у свої думи.
— Глянь — що за одна? Шукає когось, чи що?
Ілля підвів очі — і раптом здригнувся. З його уст зірвався приглушений скрик:
— Маріам! Маріам! Це ти?
Жіноча постать теж здригнулася. Хустка впала з голови на плечі. Тепер і Добриня впізнав її — це була Маріам.
— Ілля! Коханий мій! — зойкнула дівчина. Вона метнулась до нього, впала йому на груди, забилася в риданні.
Але тут же прибіг караульний — шарпнув за плече, випхав з ряду.
— Геть-но звідси, хатун! Не велено! — і ляснув у повітрі гарапником, даючи зрозуміти, що гарапник може погуляти і по її спині.
— Завтра в обідню пору я прийду в гай біля каменоломні! — гукнула Маріам. — А якщо не завтра, то в наступні дні.
Ілля кинувся до неї, та Добриня притримав.
— Куди, божевільний? Списа в спину захотілося? Чи стріли в живіт? Чув же — завтра в обідню пору… Чи в якийсь інший день…
— Пусти! — Ілля рвонувся. — Я хочу ще раз побачити її!
— Завтра побачиш!
— Звідки така впевненість? Може, вона не прийде. Може, я не зможу відлучитися…
— І вона прийде, і ти зможеш на якийсь час відлучитися, — умовляв його Добриня. — А зараз — будь розумний! Не наражай себе на каліцтво чи й смерть!
Ілля був сам не свій. Несподівана зустріч з коханою дівчиною, з якою він уже не мав ніякої надії зустрітися, бо думав, що її завезли хтозна-куди, розвередила його душу. Він витягав шию, оглядався, сподіваючись хоч здалеку ще раз побачити її, та від десятків невільницьких ніг у повітря піднімалася така пилюка, що дівоча постать швидко щезла у ній.
Лише присмерком добралися невільники до хизару. Зайшли у двір. Тут караульні витягли з гурту зв'язаного Бачмана і кинули в зіндан — глибоку яму, викопану в дальньому закутку, поряд із ямою для нечистот.
До них підбігла Янка. Схудла, почорніла, вона скидалася на хлопчака-підлітка. Одні очі, тепер сумні, скривджені, нагадували колишню Янку. Побачивши, як дозорці швиргонули Бачмана в зіндан, вона зіщулилась:
— Ой лишенько! За віщо його так?
— За те, що заступився перед Жадігером за Добриню, — похмуро сказав Ілля.
А Добриня стукнув кулаком об кулак.
— Мерзотник Жадігер завтра знущатиметься з нього або й заб'є на смерть… Ми повинні визволити його!
— Як? Удвох? — Ілля здивувався. — Не під силу це нам!
— Ну, візьмемо ще з собою Качира-укуле. Він дружить з Бачманом, то, гадаю, не відмовиться. А більше нам ніхто і не потрібний.
— І як ти собі це мислиш? Як ми його витягнемо з ями? Де візьмемо вірьовку? Добриня стенув плечима.
— Не знаю. Поки що не знаю. Не думав про це.
— Я знайду, — прошепотіла Янка. — В кархані плетуть желі із кінського волосу — міцні і довгі. Здається, там є кілька.
— Як же ти його винесеш? Хіба кархан вночі не сторожують?
— Ні, не сторожують. Тільки двері підпирають кілком… Як стемніє, я й піду.
— Я боюся за тебе, Яночко, — обняв дівчину за плечі Добриня. — Може, і я з тобою?
— Не треба, Добрику. Я візьму клунок з одягом і піду сама. А ви тим часом домовтеся з Качиром-укуле.
Качир-укуле погодився відразу. Затряс густою чорною бородою, блиснув гарними коричнево-оксамитовими очима і міцно стиснув Добрині та Іллі руки.
— Про що мова! Безперечно, я з вами!
Янка повернулася, коли стемніло. Зморені невільники вже повкладалися спати. Добриня взяв клунок.
— Є?
— Є.
Вони теж лягли, але не спали. Мовчки ждали півночі, коли заснуть не тільки невільники, а й караульні біля воріт задрімають, коли затихне весь Бату-сарай і тільки гавкіт собак порушуватиме нічну тишу.
Опівночі з хизару вийшло троє — Добриня, Ілля та Качир-укуле.
Ніч була темна, безмісячна. До того ж з заходу напливали хмари і віщували грозу.