Аналітична історія України

А російський цар, якому остаточно “в зобу диханьє спєрло”, – вимагав негайного вигнання Карла ХII з Туреччини, розраховуючи убити його дорогою до Швеції за допомогою когось із численних російських агентів. Та ще по дурості своїй надав вимозі вигляд ультиматуму, погрожуючи в разі відмови війною, лякав. Та – не налякав, бо для Туреччини війна ніколи не була чимось незвичним, радше нормальним станом держави. В Iстанбулі мерщій інтернували Толстого до в’язниці та стали готуватись до війни навесні 1711: війна – так війна!

Тому імператор, не отямившись від новорічних свят та радощів з приводу вдалої операції з герцогом Курляндським, – вимушений був відбути на південь. Дня 8 березня 1711 в Успенскому соборі Кремля було урочисто проголошено стан війни з Туреччиною та був освячений її прапор: посередині хрест, оточений написом – “сім знаком победіші“; а зверху, наголовком – “Во імя Iсуса Хріста і хрістіанства”. Отже, московский “самодєржєц” зібрався, ніби, у цілий хрестовий похід на “нєвєрних”; що ж, подивимось.

Збирався він у цей похід не один, а навіть із новою “государинєй”. Тут прийдеться дещо пояснити.

Справа в тому, що його відома коханка, Анхен Монс із Німецької слободи, – з часом знахабніла. Вона дійшла того, що не тільки побирала хабарі за “ходатайства пєрєд государєм”, тобто – за втручання до державних справ, але й завела собі власного коханця, пруського посла; саме настав час її виганяти. Але, всі розуміють, що таке місце порожнім гуляти не може. Тим часом, перший царський приятель, Сашка Мєншіков, підібрав собі якусь молоду бабу в Iнфлянтах, з якою жив, як із коханкою. Офіційно то була, ніби, шведська маркетанка литовського походження – така собі Марта Скавроньська. Втім, її портрети доносять нам обличчя зовсім не литовськи засмаглої та чорнявої жінки, з характерною гладкістю та явною схильністю до подальшого погладшання (яке з часом і відбулось). Одне слово, радше звичайної циганки. Мєншіков не хотів переуступати її цареві, мріючи заповнити вакансію власною сестрою Варварою, але… з царем не сперечаються. Останньому вона настільки сподобалась, що він незабаром звелів, 18 березня 1711, – урочисто оголосити її “правдівой ґосударинєй російской”, під іменем Єкатєріни Алєксєєвни; що, можливо, так само відповідало правді, як і ота Марта Скавроньська. От з нею, новою “ґосударинєй”, цар і відправляється у хрестовий похід на турків. Цар із самого початку поспішав за новими “вікторіямі”, аби будь–що, але “упрєдіть враґа”. Зігнавши з Iнфлянт 22 полки під Шєрємєтьєвим та додавши 10 драгунів під Міхаілом Голіциним, – цар вирушив на кордони Молдови. Брат Міхаіла, Дімітрій, що сидів воєводою у Києві, – мав доглядати за можливими пересуваннями запорожців. Поспіхом розпочатий похід відразу пішов недобре, царя придавила його постійна хвороба – падучка, та він почувався надто зле. З-за цього прийшлося затриматись уже у Вязьмє, потім – ще й у Луцьку. Лише 2 червня цар зумів у Ярославі зустрітися з Авґустом II, який повинен був із об’єднаними силами стерегти шведів, яких досі страхався цар, та які могли через Польщу знову заатакувати Росію. Авґуст погодився, але як звичайно – за добрий хабар у 100 000 карбованців, на який йому й виписане було фінансове зобов’язання. Шукано було союзників проти нової турецької навали й на півдні, але… В Ердейському банаті чи Угорщині ніколи не симпатизували Росії; господар Валахії, Константін Бринковяну, – не прагнув бачити у себе росіян, а господар Молдови, Думітру Кантемір, – погодився; однак, про себе вирішив не надто усилюватись, а радше почекати, хто почне брати верх, а вже тоді…