Вовки Кальї. Темна вежа V

Пашить розпечене осіннє небо, у високій білій траві обабіч них сюркочуть останні цвіркуни. Поукі Слайдел каже: «Мені було приємно тебе знати, Джеймі Джефордс, правда». Такої посмішки, як у нього зараз на обличчі, Джеймі ще не бачив ніколи, але йому лише дев’ятнадцять років і він мешкає на краю світу, який хтось називає Ободом, а хтось — Дугою, тож і не бачив він багато. І, судячи з того, як усе складається, не побачить ніколи. Це квола посмішка, але в ній нема боягузтва. Джеймі здогадується, що в нього на губах така сама. Ось вони, під сонцем їхніх батьків, і невдовзі їх поглине пітьма. Настала смертна година.

Але він стискає руку Поукі, і його потиск міцний.

— Це ще не кінець нашого знайомства, Поукі, — каже він.

— Сподіваюся, ти маєш рацію.

Хмара куряви важко суне в їхній бік. За хвилину чи навіть менше вони роздивляться вершників, що збурюють її. І, що важливіше, вершники побачать їх.

— Я думаю, нам треба сховатися в тій канаві, — каже Імон Дулін, показуючи на праве узбіччя дороги, — і принишкнути там. А тоді, коли вони поїдуть повз нас, ми вискочимо на них зненацька.

Моллі Дулін вбрана в обтислі чорні шовкові штани й білу блузку з відкритим коміром, крізь який проглядає крихітний срібний жнив’яний амулет: Оріза зі здійнятим догори кулаком. У правій руці Моллі тримає тарілку з гострими краями, блакитна титанова сталь з делікатним візерунком у вигляді зелених пагінців рису. На плечі в неї висить плетений кошіль з очерету на шовковій підкладці. Там, усередині, лежить ще п’ять тарілок, дві з них її власні, три — материні. У яскравому промінні сонця її блискуче волосся неначе горить вогнем. Невдовзі, щоправда, її голова займеться справжнім полум’ям.

— Ти роби, як собі хочеш, Імоне Дулін, — каже вона йому. — Що ж до мене, то я не зрушу з цього місця, щоб вони добре мене бачили, і кричатиму ім’я моєї сестри, щоб вони добре його чули. Нехай затопчуть мене кіньми, але бодай одного з них я вб’ю чи підріжу ноги одному з їхніх диявольських коней. Це я вам обіцяю.

На більше їм не вистачає часу. Вовки піднімаються з западини на краю клаптя землі, що належить родині Арра, і четверо фолькен Кальї нарешті можуть їх бачити. Про те, щоб сховатися, більше не йдеться. Джеймі чомусь очікував, що Імон Дулін, сумирний і в свої двадцять три роки вже лисуватий, зараз впустить арбалет і кинеться у високу траву з піднятими руками, благаючи пощади. Натомість він стає поруч своєї дружини і заряджає арбалет. З тихим дзижчанням тятива натягується туго-туго.

Вони стоять на дорозі, їхні чоботи в пилюці, такій дрібній, що вона схожа на борошно. Вони перегородили шлях. І на Джеймі спускається благодатне відчуття, що вони все роблять правильно. Вони загинуть тут, на цьому шляху, але це добре. Краще вмерти, ніж стояти осторонь, поки забирають дітей. Кожен з них уже втратив близнюка, а Поукі — найстарший з-поміж них — віддав Вовкам і брата, і молодшого сина. Вони чинять правильно. Вони розуміють, що Вовки жорстоко помстяться решті селян за їхній опір, але це не має значення. Бо вони чинять правильно.