Викрадачі

Я відвела погляд від Френка й почала готувати власну палітру: зелений, палена умбра, ніжно-блакитний з додаванням краплі сірого, потроху білого й чорного. Вже встигла пошкодувати, що не замінила два пензлі на нові ще до початку семінару. Пензлі були дуже якісними, але я користувалася ними так давно, що вони почали «лисіти». Заробіток викладача не дозволяв мені купувати дороге приладдя — майже всі гроші витрачалися на квартиру й продукти. А життя у Вашингтоні недешеве, хоча я й знімала квартиру в такому районі, якого б Мазі ніколи не схвалила (на щастя, вона мене ніколи не відвідувала). Все одно, я б і не подумала просити в неї грошей, особливо після того, як обрала собі не ту спеціальність, що бажала Мазі. («Але ж багато хто з мистецькою освітою стає в наші дні адвокатами, хіба не так, люба моя? А ти ж народжена для того, щоб сперечатися й доводити свою думку»). Подумки я знову дала собі обітницю, як робила майже щодня: працюватиму з усіх сил, щоб зібрати досить робіт для солідного портфоліо, братиму участь у достатній кількості виставок, зберу потрібні схвальні відгуки, а тоді подам заяву на посаду викладача у справжньому закладі. Кинула сердитий погляд на Френка, користуючись тим, що він не дивиться на мене. Можливо, Роберт Олівер зуміє мені якось допомогти, якщо я добре покажу себе на цьому семінарі. Крадькома поглянула на Роберта й побачила, що він захоплено малює, як і решта. Я не могла бачити його полотна звідси, тільки те, що воно велике й що він почав накладати фарби довгими рішучими мазками.

Колір води, зрозуміло, повсякчасно змінювався, його неможливо було вловити з певністю, до того ж виявилося, що зовсім не так легко намалювати гору на Іль-де-Рош. На моєму полотні гора вийшла надто ніжною, нагадуючи не так світло-сіре каміння, як крем або збиті вершки, а село під горою виглядало в найкращому випадку неясною плямою. Роберт, дещо нижче нас на схилі, вже багато часу малював, і я не знала, чи він підійде коли-небудь подивитися на наші роботи — цього я боялася.