Викрадачі

Як би мені хотілося розповісти, що з того дня ми з Робертом Олівером зробилися справжніми друзями, що він був моїм наставником, давав мені розумні поради й пропагував моє мистецтво, що він допомагав мені робити кар’єру в живописі, а я в свою чергу була в захваті від його картин, і все йшло добропристойно, допоки він не помер у віці вісімдесяти трьох років, залишивши мені у спадщину дві свої роботи. Втім, нічого такого не трапилося: Роберт і досі живісінький, а наше дивне спільне з ним життя минуло й залишилося позаду. Не уявляю, чи багато з того, що було між нами, він пам’ятає досі. Якби мала вгадувати, то сказала б: не все, не нічого, а так — дещо. Здогадуюсь, що він трохи пам’ятає мене, трохи — нас разом, а решту змив час, як повінь змиває верхній шар ґрунту. Якби він пам’ятав усе-усе, ввібрав у себе, у самісіньке серце, як зробила я, то наразі не мала б розповідати про наше життя психіатру, який його лікує, — взагалі жодному психіатру, тому що Роберт, напевно, не був би божевільним. Можна використати це слово — божевільний? Він і раніше був божевільним у тому сенсі, що не був схожим на інших, через це я й закохалася в нього.

Увечері після тієї першої вправи з пейзажу, на обіді, я сіла поряд з Робертом. Френк, зрозуміло, сів поряд зі мною, у своїй розстебнутій сорочці; мені хотілося сказати йому, щоб застебнувся й так ходив завжди. Роберт багато розмовляв із сусідкою з іншого боку, поважною старенькою викладачкою, але мало не щохвилини обертався й посміхався до мене, здебільшого дещо відсторонено, а одного разу — прямо; це мене приголомшило, потім тільки збагнула, що він дивився водночас і на Френка. Здається, йому сподобалося, як Френк передав на своєму полотні воду й виднокруг — краще, ніж це зробила я. Що ж, якщо Френк гадає, нібито може випередити мене в живописі — в очах Роберта, — він жорстоко помиляється. Це я собі так пообіцяла, слухаючи, як Френк, мало не лігши на моє плече, намагається заволодіти Робертовою увагою. Коли Френк закінчив свої вихваляння у формі запитань про технічні проблеми, Роберт знов обернувся до мене — врешті-решт, я ж була майже під його підборіддям. Доторкнувся до мого плеча.