Викрадачі

— Можу собі уявити, з чим доводилося жити Кейт. Я насправді уявляла це, і не одного разу.

— Вона жила з Робертом, — уточнив я.

— Авжеж. — Жвавість Мері зникла або ж заховалася на час за хмаркою, рука грала келихом вина.

— Завтра я поведу вас до музею, подивитися на картину, — сказав я, щоб розважити її.

— Поведете? — Вона посміхнулася. — А хіба я сама не знаю, де знаходиться «Метрополітен»?

— Маєте рацію. — Я на хвилинку забув, яка вона ще молода і вразлива. — Скажу так: ми можемо піти туди разом і подивитися.

— Так мені подобається. Власно, я ж задля цього й приїхала.

— Лише задля цього? — сказав я й одразу пошкодував. Не збирався ж до неї залицятися. Мимоволі пригадав бесіду з батьком: «З жінками, яких нещодавно кинули, багато клопоту. — А крім того, вона ще незалежна, незвичайна й дуже красива. — Саме так».

— Розумієте, я гадала, що саме через цей портрет він поїхав до Франції без мене — тобто, портрет знаходиться там, тож він і поїхав подивитися.

Я не виказав хвилювання.

— А він їздив до Франції? У той час, коли ви жили разом?

— Так. Сів на літак і полетів до іншої країни, навіть не попередивши мене. Так і не пояснив, чому зробив це потай. — Обличчя в Мері було напруженим, обома руками вона відкинула з нього волосся назад. — Я сказала йому, що мене це ображає: він витратив гроші на мандрівку сам, коли в нього, здається, не вистачало грошей, щоб допомогти мені сплачувати за квартиру та продукти. Та насправді мене ще більше образило те, що він поїхав, не сказавши нічого мені. Тоді я збагнула, що він ставиться до мене так само, як і до Кейт — не ділиться своїми таємницями. І до того ж було ясно, що йому навіть на думку не спадало запросити мене їхати разом з ним. Саме через це й виникла між нами та велика сварка, хоча ми обоє й робили вигляд, немов сперечаємося про живопис. Тож після його повернення ми прожили разом іще кілька днів, а потім він пішов.

Тепер на очі Мері набігли сльози, перші з того часу, як вона плакала на моїй канапі. Тож пробачте, але якби я в ту хвилину опинився біля дверей Робертової палати, я б увійшов і, замість сідати в крісло, дав би йому доброго стусана. Вона витерла очі. І вона, і я на хвилину затамували подих, принаймні, так мені здалося.

— Мері, можна вас запитати: це ви звеліли йому залишити дім чи він сам кинув вас?

— Я звеліла. Боялася, якщо не скажу, то він і сам може піти від мене, а тоді я втрачу не тільки його, а й залишки поваги до себе.

Перш ніж поставити наступні запитання, я зачекав досить тривалий час.

— А вам відомо, що у Роберта, коли він накинувся на картину в музеї, був із собою чималий пакунок старих листів? Листування між Беатрисою де Клерваль та Олів’є Віньйо, який написав її портрет.

Вона на хвилину завмерла, потім кивнула.

— Я не знала, що там і листи від Олів’є Віньйо.

— А ви бачили ці листи?

— Бачила. Я вам розповім пізніше.