Викрадачі

— А чим ви тепер займаєтесь?

Я вирішила відповісти правдиво.

— Нічого особливого. Маю дві нудні роботи у Вашингтоні. Кожні три місяці подорожую до Філадельфії — побачитися з мамою, вона вже немолода. А ночами пишу картини.

— Пишете ночами, — повторив він. — У вас були виставки?

— Персональні — ні. Навіть із кимось удвох не було, — повільно вимовила я. — Напевно, я могла б створити слушну нагоду — можливо, на факультеті, але навчальний процес займає весь мій час, тож і поміркувати про виставки немає коли. А може, я ще не почуваю себе готовою до цього. Просто малюю завжди, коли випадає вільна хвилинка.

— Вам потрібна виставка. З такими роботами, як у вас, це завжди можна влаштувати.

Краще б він детальніше пояснив це «такі роботи, як у вас», але дарованому коневі в зуби не дивляться; до того ж, він уже охарактеризував мої роботи як такі, в яких «помітно розуміння». Я переконувала себе, що не варто западати на хвалу, хоча й знала з попереднього спілкування, що Роберт Олівер не схильний роздавати її заради люб’язності. Інтуїтивно я також відчувала, що попри те, як він роздивлявся мене, Роберт не використовуватиме похвали задля того, щоб чогось від мене домогтися. Просто він був надто відданий правдивості щодо живопису — це можна було бачити в кожній рисі його обличчя й плечей, почути в його голосі. Набагато пізніше я довідалася, що то було єдине, у чому на нього можна було цілком покластися — він щиро хвалив або відкидав роботу. Як і той погляд на мене, його думка була відстороненою. У ньому була якась тверезість, холодний погляд під теплою шкірою й посмішкою, і я довіряла цій тверезості, тому що довіряла такому ж своєму погляду. Можна було цілковито довіряти йому, якщо він, знизавши плечима, відкидав чиюсь роботу, тому що вона йому не подобалася. У Роберта щодо цього не було жодних вагань, жодного потягу до компромісу, аби когось не образити. Вдивляючись у картину — чи то чужу, чи свою власну — він не зважав на особи.

На десерт подали полуницю у вазочках. Я пішла взяти собі чашку міцного чаю з вершками, завдяки якому зможу не заснути відразу — це був перевірений спосіб. Однак все, що сталося в той день, схвилювало мене настільки, що я все одно б не заснула швидко. Можливо, я ще сьогодні помалюю. Тут були студії, відчинені всю ніч, неподалік колишніх конюшень — колишні гаражі, в яких, напевно, стояли свого часу перші «форди», а тепер ці гаражі обладнали великими вікнами й скляним дахом. Можна було довго залишатися там і малювати — можливо, зробити декілька варіантів того першого, не завершеного ще пейзажу. А тоді я зможу чесно сказати Роберту Оліверу — за сніданком або коли ми знову зустрінемося на пагорбі: «Я трохи втомилася. Малювала сьогодні до третьої години ранку». Може статися й так, що він прогулюватиметься в темряві й, проходячи повз гаражі, побачить крізь вікно, як наполегливо я працюю. Тоді він увійде всередину й торкнеться мого плеча, посміхнеться й скаже мені, що з цієї роботи видно — я «багато розумію». Це все, про що я мріяла — про його увагу, недовгу й досить невинну, хоча й не те щоб зовсім вже невинну.