Викрадачі

— Крім вас, я тут нікого не знаю, — несподівано вихопилося в мене, і ми обоє зупинилися на краю лісу.

— І я теж, — сказав він, щиро посміхаючись мені. — Крім керівника, але він неймовірно нудний.

Мені потрібно було зникнути, побути кілька хвилин на самоті, аби не з’являтися на сніданок разом із чоловіком, якого я щойно бачила голим, коли той виходив з океану. Він, здавалося, вже забув про цю пригоду, наче вона трапилась так само давно, як і заняття з візуального розуміння. Я сказала йому:

— Мушу піти до себе й прихопити деякі речі.

— До зустрічі на занятті.

Він немовби хотів погладити мене по плечу або поляскати по спині, як чоловіка, але передумав і відпустив мене. Я повільно пішла до стайні й на кілька хвилин зачинилася у побіленому стійлі. Посиділа спокійно, насолоджуючись тим, що двері замкнуті. Згадала, як три роки тому, заощаджуючи кожну копійку, спромоглася вперше — й доти єдиний раз — помандрувати до Італії. У Флоренції відвідала монастир Сан-Франческо й побачила у колишніх келіях ченців, тепер порожніх, настінні фрески Фра Анджеліко.[119] Всюди було багато туристів, там і тут стояли на варті сучасні ченці, але я зачекала, поки ніхто не дивитиметься у мій бік, сковзнула до однієї біленької келії й, порушуючи правила, зачинила двері. Так я нарешті опинилася на самоті, сповнена рішучості, незважаючи на відчуття провини. Маленька кімнатка була зовсім голою, лише на одній стіні променився золотим, рожевим і зеленим янгол пензля Фра Анджеліко. Крила янгола складені за спиною, а крізь забране ґратами віконце ллється сонячне світло. У ту хвилину я зрозуміла, що чернець, який мешкав колись у цій келії, схожій в усьому іншому на тюремну камеру, вже не бажав нічого іншого, крім залишатися в ній, і навіть Бог ставав йому непотрібним.