Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу
- Автор: Саттер Дэвид
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Дух і літера
- ISBN: 978-966-378-524-0
- Переводчик: Наталья Комарова
- Жанр: История
Электронная книга - «Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу». Краткое содержание книги:
Я спитав учителя, чи не спадало йому колись на думку, що те, що пишуть у радянських газетах, може бути неправдою.
«Як це може бути неправдою? — здивувався він. — Вони ж не перекручують інформацію. Повідомлення передаються миттєво. Показують кореспондентів у Нью-Йорку, Вашингтоні, Лондоні. Є факти. Факти не можна перекрутити».
«Ви колись слухаєте іноземні радіостанції?» — спитав я.
«П’ять-шість років тому, — відповів учитель, — люди слухали “Голос Америки” або “Бі-Бі-Сі”, бо вони передають новини негайно, а наше радіо тоді давало інформацію лише через два-три дні. Але тепер наше радіо передає її швидше, ніж “Голос Америки”, тому інтерес до західних радіостанцій зник».
Тут втрутився робітник із Архангельська, який досі мовчав.
«Пишуть те, що хочуть, щоби ви прочитали, — сказав він. — Вони викладають свою точку зору, але щось не видно, щоб вони дали можливість висловитися Сахарову».
Я був уражений цим зауваженням, яке свідчило про те, що в радянській провінції все ж таки зберігся здоровий глузд, але ніхто з присутніх на нього не зреагував, і робітник знову замовк.
«Ну, то як бути з іноземними радіостанціями? — спитав я. — Вони кажуть, що ніякого заклику про допомогу не було».
«Спершу, — сказав після певного вагання вчитель, — були розмови, нібито бої в Афганістані — це Громадянська війна. Можливо, цю ідею вкинули саме західні радіостанції. Але коли люди побачили, що немає ані загиблих, ані поранених, і ніхто не чув про жодні поховання, то ми вирішили, що це не може бути Громадянською війною. У Громадянській війні було би більше жертв».
Бесіда тривала, проте ставало очевидним, що те, що відбувається в нашому купе, — це зустріч двох різних світів. Ми переходили з теми на тему, але щоразу спроба обмінятися думками наражалася на схильність наших співбесідників вважати «правдивість» офіційних заяв незаперечною. Якось поспілкуватися вдавалося лише при обговоренні практичних речей — наприклад, вартості товарів або розмірів зарплатні на Заході, але аж ніяк не тоді, коли ми зверталися до чутливіших питань, зокрема історії.
«Чому люди на Заході так не люблять Сталіна?» — питав ленінградець.
«Бо він убив мільйони людей», — відповів я.
«Вбив, кажете. А може, так було треба».
«Сталін боявся внутрішньої буржуазії», — сказав учитель.
Згадка про Сталіна надихнула молодого солдата (він їхав до Хабаровська) поставити ще одне запитання.
«Чому Захід приписує розстріли в Катинському лісі під час війни нам?»
«Західні експерти вважають, — відповів я, — що ці розстріли здійснював НКВС, коли ця територія була під радянським контролем».
«А радянські експерти встановили, що за Катинь відповідають німці», — сказав учитель.
«Гадаю, все залежить від того, кому ви хочете вірити, — сказав я. — Сталін мав усі підстави бажати знищення польського офіцерського корпусу, і на Заході ніхто не сумнівається в тому, що це зробив він».
Зрештою гості розійшлися по своїх купе, а ми зі Шмідтом і вчителем роздяглися та лягли спати, тоді як потяг мчав на схід під зоряним літнім небом. На ранок ми були вже далеко від Москви та їхали просторами Центральної Росії.
Надвечір другого дня нашої подорожі я стояв у коридорі поруч із молодим солдатом в однострої, який теж вирішив помилуватися сільськими краєвидами. Згодом між нами зав’язалася бесіда, і він розповів, що служив під Алма-Атою, був демобілізований і тепер прямує додому, до Красноярська. Я спитав, чи є в нього знайомі, які воюють в Афганістані. Він відповів, що з його військової частини туди нікого не відряджали. Ми стояли, дивлячись на занедбані села та широкі зорані поля, що тягнулися на кілометри під блідим блакитним небом, і нарешті я спитав солдата, що він думає про цю війну.
«Я підтримую присутність наших військ в Афганістані, — відповів він. — Ми хочемо, щоб Афганістан став на правильний шлях, із соціалістичним ладом і сучасною промисловістю, тоді він не залежатиме від своїх сусідів, як-от Китай і Пакистан».
Солдатові було років двадцять, він мав широкі вилиці та дещо розкосі очі.
«А якщо вони не хочуть ставати на правильний шлях? — спитав я. — Чи, може, мають власне уявлення про правильний шлях?»
«Тоді ми маємо спробувати переконати їх прикладами».
«А якщо не вдасться переконати?»
Солдат похитав головою і скептично посміхнувся. «Гадаю, вони хочуть прогресу, — сказав він. — Це ж вони нас запросили».