Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу
- Автор: Саттер Дэвид
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Дух і літера
- ISBN: 978-966-378-524-0
- Переводчик: Наталья Комарова
- Жанр: История
Электронная книга - «Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу». Краткое содержание книги:
Ми не здатні вільно мислити. Нас привчають мислити в певних межах.
Я не емігруватиму до Америки. Я б хотів просто поїхати подивитися. Жити там було б страшно. Не думаю, що я здатен бути вільним, а там усе б залежало від мене. Може, якби я туди поїхав, то призвичаївся б. Але ж треба засвоювати новий спосіб мислення й цілком змінюватись.
Я відчуваю якусь прихильність до цієї країни. Я тут народився, російська — моя рідна мова. В Америці, боюсь, я буду нікому не потрібний».
«Гласність зняла полуду з очей, бо ми геть нічого не знали», — говорила Марина Баранова, бібліотекар одного з тюменських підприємств, коли ми бесідували в приміщенні факультету соціології Тюменського університету.
«Я вірила в соціалізм, коли була молодою дівчиною, та і як можна було не вірити, коли скрізь — по радіо, по телебаченню, в газетах — ми тільки й чули, що в нас найщасливіша, найзаможніша, найкраща країна в світі.
Я жила в сільській місцевості, в радгоспі, й бачила, що врожай ніколи не збирають до кінця і хліб залишають у полі, але я думала, що наш радгосп є винятком, що врожаї скрізь збирають, як належить.
Коли до влади прийшов Горбачов, я почала стежити за тим, що відбувається в країні. У 1986 році я склала іспит із історії КПРС, і одне із запитань стосувалося викриття троцкистсько-зінов’євського блоку. Я відповідала, як написано в підручниках: Троцький і Зінов’єв були ворогами, й засудити їх було необхідно. А за рік їх було реабілітовано — зрештою виявилося, що вони не були ворогами.
Викладачі були геть розгублені й не знали, чого вчити. А ми втратили будь-який інтерес до історії партії і взагалі до історії країни. У світогляді студентів у той час сталися різкі зміни. Для мене Ленін був чимось на кшталт бога. Я вважала, що революція — це добре, потім дійшла висновку, що її занапастила банда злочинців, яка скористалася нею. Тепер я бачу, що сама революція була помилкою. Жовтнева революція — трагедія Росії. Із часом це стає дедалі яснішим».
«Ще півроку тому я вважав, що Ленін був великою людиною, але тепер я вже так не думаю», — розповідав студент МДУ Вадим Прахт, коли ми розмовляли з ним одного вечора в листопаді 1990 року в кімнаті гуртожитку, яку він ділив із двома однокурсниками.
«Мені зазвичай було неприємно чути анекдоти про Леніна. Я вважав його святим. Може, настане час, коли я скажу, що треба прибрати всі пам’ятники й винести його з мавзолею.
Кілька років тому мені було б дивно чути про окремі республіки. Вони були в нас як штати в Америці. Ми всі вірили в соціалізм. Нашим кредо була дружба народів.
Я вважав, що США — країна величезних контрастів, що там є невеличка група, яка живе добре, а що стосується простих людей, то я був переконаний, що вони живуть гірше за нас. Я думав — слава Богу, що я народився в СРСР, де кожному гарантоване пристойне життя — не розкішне, але пристойне. В Сполучених Штатах, здавалося мені, всі живуть у страху перед завтрашнім днем.
Коли я чув про боротьбу за права людини в СРСР, то думав: ті, хто про це говорить, просто негідники. Коли США заявляли, що ми порушуємо права людини, я думав: це США їх порушують, у них кольорове населення — це не просто другосортні громадяни, а взагалі ізгої. Таке уявлення створювало в нас телебачення. Я гадав, що в Америці є невеличка група людей нагорі, яка живе добре і думає лише про збереження влади в руках буржуазії, і всі мої знайомі та сусіди в Хмельницькому вважали так само.
Я пішов до армії, тож був відрізаний від гласності й усього, що відбувалося в країні, але коли повернувся в 1989 році, то почав читати й був шокований тим, про що довідався. Я прочитав “Архіпелаг ГУЛАГ” у часописі “Новый мир” і був уражений самим уже масштабом репресій. Я не уявляв, що за будь-яке безневинне слово можна було потрапити до таборів, і не розумів, що ця система була побудована так, що люди, які туди потрапляли, до останнього вірили в Сталіна.
Якось навесні в програмі “До і після опівночі” був фільм про Нідерланди. Показували якийсь фестиваль із квітами, вулиці, де людям не доводиться проводити час у чергах, країну, де людині не треба постійно перейматися тим, де купити шматок м’яса або де провести відпустку із сім’єю. Там панує приязна атмосфера, люди посміхаються один одному. А тут якщо посміхнешся комусь, то у відповідь отримаєш лайку».
Одного сонячного дня наприкінці весни 1990 року Долорес Ахметова — студентка університету, яка працювала екскурсоводом у музеї Леніна в Уфі, — побачила, що до музею заходить екскурсійна група лише з 15 туристів. Це її здивувало, вона звикла до набагато чисельніших груп — раніше вони ніколи не бували меншими за 40 осіб.