Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу
- Автор: Саттер Дэвид
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Дух і літера
- ISBN: 978-966-378-524-0
- Переводчик: Наталья Комарова
- Жанр: История
Электронная книга - «Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу». Краткое содержание книги:
І все ж таки Ахметова зберігала свою віру в Леніна. Вона казала собі, що навіть якщо Ленін був якимось чином пов’язаний із актами насильства, це трапилося вже наприкінці його життя, коли він був надто хворим, щоби відіграти в цьому головну роль.
Інші думали інакше. Одного жовтневого дня до музею перед самим його закриттям прийшла жінка, яка, схоже, була у відчаї. Вона сказала, що викладала історію в місцевому інституті й тепер вважає, що все життя працювала марно.
Більшу частину 1989 року преса лише натякала на причетність Леніна до різних жорстокостей. Однак у лютому 1990 року з Конституції було вилучено 6-ту статтю, і це стало переломним моментом у ставленні до Леніна. Вперше пролунали твердження, що Ленін знав про акти терору, здійснені більшовиками в перші дні радянського режиму.
На початку березня до Ахметової в музеї підійшов студент із Уфімського інституту нафти й спитав, чи вірить вона ще в Леніна. Ахметова не знала, що відповісти. Студент нагадав їй про розстріли заручників у перші післяреволюційні роки, про які розповідала преса. «Ви вважаєте, він заслуговує на ту увагу, яку ми йому приділяємо?» — спитав він.
«Заслуговує, — відповіла Ахметова, — але ця увага набула неправильної форми. Замість того, щоб читати його праці, ми пишемо йому вірші й ставимо пам’ятники. Ми робимо не те, що потрібно».
«Чому Ви не змінили своєї думки? — спитав студент. — Є підтвердження, що він був справді жорстокою людиною».
«Я гадаю, ще надто рано робити якісь висновки, — сказала Ахметова. — Перш ніж судити, ми маємо ознайомитися з усією інформацією».
Минали місяці, й у пресі почали з’являтися подробиці ленінських жорстокостей. Екскурсоводи музею були приголомшені однією з передач програми «Взгляд», яка розповідала про причетність Леніна до навмисного вбивства одного православного священика, який пообіцяв передати продовольство для жертв голоду в обмін на припинення вилучення більшовиками предметів культу із церков. Екскурсоводів це так ошелешило, що вони потім не зізнавалися відвідувачам, що бачили передачу, щоби не відповідати на неприємні запитання.
У квітні у музеї почали відчуватися наслідки всіх цих викриттів. Кількість відвідувачів упала із 700–800 на день до 200. Бували дні, коли музей відвідувало не більше сотні туристів, і саме в такий день група робітників із Челябінська відмовилася виходити з автобуса.
Незабаром подібна реакція стала звичайною. Ахметова вважала, що людям не обов’язково демонструвати своє ставлення так агресивно, але стала помічати ворожість навіть тих, хто заходив до музею. Вони стояли мовчки та виглядали сердитими. Вони не виказували інтересу до її пояснень. Потім у книзі для відвідувачів вона знаходила записи на кшталт: «Для чого все це побудовано?»
Кукобака, студенти, Ахметова були лише окремими прикладами з тих мільйонів людей, на яких вплинула нова інформаційна політика в період перебудови.
За допомогою ідеологічної цензури режим показував радянському народу світ у такий викривлений спосіб, що майже кожний аспект дійсності — від успіхів радянської космічної програми до безробіття у США — мав бути прямим чи непрямим підтвердженням переваги радянської системи.
Коли ж радянські громадяни почали позбуватися цих нав’язаних ілюзій, комуністичний режим був приречений, бо (попри сподівання комуністів-лібералів) радянським населенням не можна було маніпулювати довічно. Коли внаслідок гласності режим утратив свій «небесний мандат», маятник громадської думки не зупинився на середині своєї траєкторії, а набув непереборного руху в протилежний бік.
Проте крах фіктивного всесвіту не змінив основних психічних особливостей народу, який впродовж 70 років підпорядковувався облудній ідеї і в цьому процесі втратив будь-яке уявлення про трансцендентність. До числа цих особливостей належить прагнення жити в світі ілюзій, схильність вважати людей взаємозамінними та тенденція зводити всіх до одного рівня.
Попри зміни в Радянському Союзі, ці особливості залишилися невід’ємною складовою національної індивідуальності й були помітні впродовж десятиліть у перебігу всіляких політичних і неполітичних подій.
Найважливішою рисою радянського громадянина було прагнення втекти від реального світу і жити в світі ілюзій.
У червні 1980-го, через півроку після вторгнення в Афганістан, я вирішив з’їздити до Шадринська — міста з 80-ти-сячним населенням, розташованого за 160 кілометрів на схід від Уральських гір.