Конан, варвар із Кімерії

І тоді музика змінилася, нестерпний свист став різати барабанні перетинки. Ксатмек застогнав від нестерпної муки, і рештки розуму залишили його. У нестямі він розімкнув ланцюг, відкрив браму і з мечем у руках кинувся до зали, перш ніж товариш устиг його зупинити. Негайно ж у нього встромилася дюжина клинків, і по його скривавленому тілу з гарчанням промайнув гурт ксоталанкійців. Їхній торжествуючий крик наповнив зали й кімнати Текультлі.

Стражник, що залишився живим, виставив списа й лише тут зміркував, що ворог у фортеці! Вістря його списа встромилось у чийсь живіт, і більше він нічого не бачив — удар шаблі розкроїв йому голову.

Крики й брязкіт зброї розбудили Конана. Він скочив із ліжка, схопив меча і, підбігши до дверей, розчинив їх навстіж. У коридор він вийшов саме тоді, коли по ньому мчався воїн Текультлі.

— Ксоталанкійці! — гарчав він. — Вони у фортеці!

Конан помчав коридором і наткнувся на Валерію, яка вискочила зі своєї кімнати.

— Що коїться, хай йому чорт? — закричала вона.

— Кажуть, прорвалися ксоталанкійці, — сказав він. — І схоже, що це правда.

Утрьох вони заскочили до тронної зали. Видовище, яке постало перед ними, було найкривавішим жахом. Близько двадцяти чоловіків і жінок, із зображеннями білих черепів на грудях, зчепилися з людьми Текультлі. Жінки обох кланів билися нарівні з чоловіками, і підлогу в залі встеляли мертві тіла.

Ольмек, лише в пов’язці на стегнах, бився біля свого трону. Таскела прибігла зі своїх покоїв із мечем у руці.

Ксатмек і його напарник були вбиті, і тому ніхто не міг пояснити людям Текультлі, яким чином ворог увірвався у фортецю. І тим більше ніхто не міг пояснити причини цієї шаленої атаки.

Втрати ксоталанкійців були більшими, а становище жахливішим, аніж вважали їхні вороги. Союзник, покритий лускою, був скалічений, Палаючий Череп убитий, а один із чотирьох воїнів перед смертю встиг повідомити про двох білошкірих воїнів, які укріпили сили ворога. Цього було достатньо, щоб довести їх до відчаю й кинути на ворогів.

Люди Текультлі заспокоїлися вже від першого шоку, втративши кілька життів, і люто билися, а стражники з нижніх поверхів чимдуж поспішали, аби пристати до бою.

Це була битва диких собак, сліпа, безжальна, до останнього подиху. Все більше яскраво-червоних плям розцвітало ца пурпурній підлозі. Тріщали столи й крісла зі слонової кістки, падали оксамитові штори — і теж забарвлювалися червоним. Це була кривава кульмінація кривавого півстоліття, і всі це розуміли.

Та результат битви був вирішений наперед. Люди Текультлі, що й так удвічі кількістю переважали супротивника, збадьорилися, коли до бою вступили їхні світлолиці союзники.

А вони увірвалися, немов ураган, що ламає молодий ліс. Сила Конана перевищувала силу трьох тлацитланів, і жоден із них не міг порівнятися з ним у стрімкості. В цій людській гущавині він рухався зі швидкістю блискавки і сіяв смерть, немов вовк в овечому стаді, залишаючи за собою купи покалічених тіл.