Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник

І все ж таки є десь — але де? Де? Де? — ще одна, четверта група «отих»... Назвати їх злочинцями, на його думку,— мало, просто недоречно; це світ поплічників, що з нього іноді надзвонює Вероніка. І до цього світу, як і до Рольфового, слово «комуністи» не пасує, воно не пасує навіть до Катаріни, яку й досі до нього залічують, але яка чемно, однак рішуче це заперечує: «Звичайно, я к. і нею й залишусь. Та чи багато в мене спільного з рештою к.? А стільки ж, скільки в католицького священика-партизана з папою римським чи з княгинею Монако — адже вона теж католичка. Проте якщо ти перенесеш мене в ті часи, коли мені було двадцять, то моя відповідь виявиться хибною, оманливою і надто романтичною. Я вже не та й не належу до к., що їх ти знав. Не належу й до таких, як дядько Ганс,— одне слово, не до таких, про які ти мрієш і від яких іноді просто в захваті. Згадай про зміни, що сталися в інших догматичних сферах. Мені ще немає тридцяти, і ще не минуло й дванадцяти років, відколи я ще не мала й вісімнадцяти чи вже мала вісімнадцять,— одне слово, тоді я ще думала, що накличу на себе навік-віків прокляття, якщо порушу заповідь і піду на причастя не натщесерце. Забудь про к., яких ти знав; забудь про мене таку, якою я була в двадцять років. І повір мені: „тих“ я розумію так само мало, як і ти, а може, й ще менше. А Втім, у цьому ми з тобою, може, навіть однакові: ми їх не розуміємо і знаємо тільки одне: на них тиснуть обставини, як і на всіх нас».

Привід достатній, щоб замислитися про тиск, якого він стільки вже зазнав і від якого страждає що далі, то більше... Він не стримавсь, і з тугою згадав про минуле... Про те минуле, коли він був уже досить могутній — а відтоді не минуло й шести років, і міг іще спокійнісінько вшитися з кабінету, купити в кіоску якусь газету, піти в кав'ярню «Гетцлозер», замовити сніданок, непомітно, не відчуваючи на собі чужих поглядів, поснідати... І обслуговували його привітно, навіть щиро, а потім він дзвонив із телефонної будки до Кете... Чи просто заходив до квіткової крамниці, купляв букетик для Кете, Сабіни, Едіт або й для Вероніки... Зазирав він і до ювелірних магазинів... А тепер ювеліри мусять приїздити під посиленою охороною до нього в кабінет, додому чи в готель... І він уже давно не має змоги понишпорити в антикварів, де колись шукав гравюри з зображенням міст на Рейні, берегів Рейну, краєвидів над Рейном, шукав не щось певне, а просто так, що трапиться,— гравюри, а також картини часів туристського освоєння Рейну. Як, скажімо, ота його улюблена гравюра з боннським краєвидом — не більша за коробку від сигарет, кришталево-чисто виконана невідомим художником і в міру розфарбована: берег Рейну, дерева, крило замку, річкою пливе баржа... І бастіон — давня митниця... А також — тепер таке вже неможливо, не стільки неможливо, скільки боляче, що він ніколи вже цього не зробить,— роман з Едіт, яка була навіть не молоденька, мала всі тридцять п'ять, працювала на складі в одному універсальному магазині, незаміжня сестра покійного його податкового інспектора Шойблера. Він приїхав тоді, щоб висловити їй співчуття... А потім трохи не дійшло до скандалу. І він не може збагнути, як люди скачуть у гречку, коли їх пильно охороняють, адже охоронці можуть хтозна й що подумати і все зіпсувати...