Нічний адміністратор

— А чому б і ні?

— Якщо мені не зраджує пам’ять, брат Меррідью — велике цабе у «Джейсон-Воргоул». А «Джейсон» минулого тижня придбала п’ятсот неіменних облігацій компанії з Кюрасао вартістю півмільйона.

— Вибач, друже, мені дуже прикро, — прошепотів Полфрі з темряви, яка, здавалося, завжди його зусібіч огортала.

— За що, Гаррі? — лагідно спитав Ґудгью.

Безумні очі Полфрі дивилися повз Рекса на двері. Вони сиділи у пабі в північній частині Лондона, який сам Полфрі і обрав, недалеко від будинку Ґудгью у Кентіш-Таун.

— За те, що запанікував. Що зателефонував тобі в офіс. Сполохав. Як ти так швидко сюди дістався?

— На велосипеді, звичайно. Гаррі, у чому справа? Ти виглядаєш так, ніби побачив привида. Сподіваюсь, вони не погрожували вбити і тебе1.

— На велосипеді, — повторив Полфрі, ковтнувши віскі і одразу ж витерши рот носовичком, ніби хотів знищити сліди злочину. — їздити на ровері — це чи не найкраще, що можна придумати. Пішоходи не доженуть, а водії мусять повно всього об’їжджати. Ти не проти перейти в іншу кімнату? Де більше шуму.

Вони сіли в ігровій кімнаті, де музичний автомат глушив їхню розмову.

Двоє м’язистих хлопців з солдатськими зачісками грали в більярд. Полфрі і Ґудгью сиділи пліч-о-пліч на дерев’яній лавці.

Полфрі черкнув сірником і з неабияким зусиллям прикурив.

— Ситуація загострюється, — прошепотів він. — Берр підібрався надто близько. Я їх попереджав, але вони не слухали. Прийшов час скинути маски.

— Гаррі, ти попереджав їх? — перепитав Ґудгью, як завжди вражений складністю систем зрадництва Полфрі. — Попереджав кого? Не Морока часом? Ти ж не хочеш сказати, що попереджав Морока, правда?

— Друже, доводиться служити і нашим, і вашим, — сказав Полфрі, зморщуючи носа і знову обводячи бар нервовим поглядом. — Єдиний спосіб вижити. Доводиться підтримувати довіру. З обох сторін. — Він посміхнувся, як божевільний. — Прослуховують мій телефон, — пояснив він, показуючи на вухо.

— Хто?

— Джеффрі. І його люди. «Моряки». «Флагманці».

— Звідки ти знаєш?

— О, дізнатися напевно неможливо. Це нікому не під силу. Принаймні у наш час. Хіба що для прослушки використовується якийсь допотопний прилад. Чи це робить поліція своїми недоладними методами. Інакше ніяк. — Він випив, хитаючи головою. — Це вже занадто, Рексе. Виходить з усіх рамок. — Він знову випив великими ковтками. Пробурмотів «будьмо», хоча щойно вже це казав. — Вони натякають. Секретарі. Старі приятелі з юридичного відділу. Прямо вони не кажуть, розумієш. Та їм і не треба. Ніхто не скаже: «Перепрошую, Гаррі, мій бос прослуховує твій телефон». Лише натяки. Двоє чоловіків у шкіряних штанах, як у мотоциклістів, почали грати у настільну гру з монеткою. — Може, ходімо деінде?