Нічний адміністратор

Лаккі не розвішував жіночу білизну на мотузках, хоча від нього можна було всілякого чекати. Він би не стояв, як укопаний, у вікні вітальні, більше схожий на тінь, ніж на якогось живого підсвинка. Хоча тінь цього чоловіка була на диво знайомою, попри те, що він так сильно схуд, і тінь ця немов припрошувала їх підійти ближче, щоб він, підступний чортяка, міг переламати їм ноги, як тоді майже переламав Піту Пенґеллі, коли вони подалися на «лампове» полювання на його кроликів.

І бороду відростив, встигли помітити вони, перш ніж чимдуж чкурнули стежкою назад: густа така борода, як любили носити в Корнволлі, швидше маска, ніж борода. Спаси Господи! Джек Лінден з бородою Христа!

Але коли Редферс, який у той час залицявся до Мерилін, зібрався з духом і розповів місіс Третевей, своїй майбутній тещі, що Джек Лінден повернувся у Леньйон, не привидом, а власною персоною — з плоті і крові, вона задала йому такого перцю з маком, що ого-го:

— Ніякий це не Джек Лінден, не забивай нам тут баки, — різко відповіла вона. — Редферсе Госкен, не будь дурником. Там оселився пан з Ірландії зі своєю дамою, вони будуть розводити коней і малювати картини. Вони купили цей будинок, виплатили всі борги і починають нове життя, саме час тобі подумати про те саме.

— А мені здалося, що це Джек, — відповів Редферс рішучіше, ніж почувався насправді.

Місіс Третевей на хвильку затихла, розмірковуючи, що саме безпечно буде розповісти хлопчині з не надто видатними розумовими здібностями.

— Редферсе, послухай, — сказала вона. — Джек Лінден, який колись тут жив, уже дуже далеко за горами і за долинами. Той пан, який оселився в Леньйоні — ну, може,