Нічний адміністратор

Берр помітив, що під час цих слів Ґудгью весь залився рум’янцем, і, здавалося, йому от-от увірветься терпець.

Інформація продовжувала надходити:

Місце для обміну товаром поки не визначено. Фінальні угоди будуть відомі заздалегідь лише двом головним учасникам угоди...

Картелі приберегли порт Буанавентури на західному узбережжі Колумбії для відправки товару і, як свідчить попередній досвід, найімовірніше, пунктом прийому військової техніки буде той самий порт...

Озброєні до зубів, хоча і погано підготовлені підрозділи колумбійської армії, яких фінансують картелі, перекинули в район Буанавентури, щоб забезпечити прикриття операції...

Сто порожніх військових вантажівок чекають на портових складах. Проте коли Стрельскі просить показати йому фотографії, зроблені з супутника, що могли б спростувати чи підтвердити цю інформацію, то, як він сказав Берру, натикається на глуху стіну. Шпигунократи з Ленглі вирішили, що у нього немає необхідного допуску до таємних матеріалів.

— Леонарде, поясни мені, будь ласка, ось що: де у цьому всьому сліди цього чортового «Флагмана»?

У Берра голова йшла обертом. Наскільки він розумів, у Вайтголлі кодова назва «Флагман» була під подвійною забороною. Про неї знали лише ті, хто отримав допуск до таємних матеріалів, більше того, «Флагман» був забороненою зоною, куди не можна було підпускати американців. То що, чорт забирай, відбувається, якщо американцю Стрельскі, барони з «чистої розвідки» з Ленглі, штату Вірджинія, відмовляють у доступі до матеріалів по «Флагману»?

— «Флагман» це лише огорожа, за яку нам не можна заходити, — кілька хвилин по тому гарячково казав Берр Ґуд-гью. — Якщо в Ленглі можуть про нього знати, то чому нам не можна? А тому, що «Флагман» — це і є Морок та його заокеанські друзі.

Але Беррові слова обурення були для Ґудгью як горох об стіну. Він задумливо розглядав карти поставок, креслив кольоровими олівцями маршрути, вивіряв їх по компасу, прораховував час на стоянки і формальності в порту. Він обклав себе працями з морського права і зв’язався з солідним юристом, з яким вони разом вчилися:

— Браяне, що ти знаєш про перехоплення у морі? — долинав до Берра голос Ґудгью, відлунюючи у порожньому коридорі. — Звичайно, я не платитиму за вашими дурнуватими тарифами! Я запрошу тебе на геть кепський обід у моєму клубі і вкраду дві години твого надзвичайно цінного робочого часу, а все в ім’я інтересів країни. Як твоя дружина терпить тебе після того, як ти став лордом? Передавай їй мої співчуття і до зустрічі в четвер рівно о першій.

«Рексе, надто вже ти поспішаєш поперед батька в пекло, — думав Берр. — Повільніше. Перед нами ще довга дорога».

Імена, казав Рук, імена і цифри. Джонатан надавав їх десятками. Необізнаним його інформація могла б видатися дріб’язковою: прізвиська, підхоплені з розсадки за столом під час вечері, репліки підслуханих розмов, побачений мимохідь лист, який лежав у Роупера на столі, уривчасті Ро-уперові записи: хто, скільки, як і коли. Якщо розглядати ці фрагментарні дані окремо, то вони дуже програвали фотографіям Пата Флінна, зробленим прихованою камерою, на яких у минулому спецназівці, а тепер військові найманці прибувають у аеропорт Боготи; чи звіти Амато про таємні Коркоранові неподобства в борделях Нассау, від яких волосся ставало дибки; чи перехоплені банківські чеки з респектабельних фінансових установ, на яких було видно, як десятки мільйонів доларів переводять у пов’язані з Роупером офшорні компанії в Кюрасао.