Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
— Дурень! — відгукнувся Піркес. — Ще б цього нам бракувало! Війна! Загибають мільйони людей, світ скоро загине! А ми будемо сперечатися про бога, мету життя та безконечність! Га-га-га! От, дурило!
Аркадій Петрович схопився за книжку.
— Власне, ми говоримо не по темі, панове! Я пропоную звернути вашу увагу на… характеристики героїв… І… І їхні суперечки з батьками.
Від прохання звернути увагу на характеристику зразу ж зробилося нудніше. Ну, да: Хорь — практик, Калинич — ідеаліст…[259] Здається, починало відгонити лекцією словесності.
Макарові вперше у житті доводилося не читати самому, а слухати. І це прикувало його увагу. Базаров, безперечно, непоганий хлопець. Хоча, взагалі, нігілісти дурні. З нічого не може нічого й бути. Нігілісти — ніщо. Людина не може тільки заперечувати. Людина повинна щось і стверджувати. А що стверджує він, Макар? Га? Макар навіть розгубився. Фу ти, чорт! Він, здається, не стверджує нічого. Втім, він нічого й не заперечує. От тобі й раз! Як же це так?!
Тут Потапчук перервав читання. Опис життя братів Кірсанових, тургенєвських поміщиків, йому не вподобався. Цей ледар з англійськими манерами!
— Чорта! Яке дурацьке життя!
— Життя! — зневажливо відгукнувся Репетюк. — Ви розумієте, містер, що таке життя? — Репетюк щойно якраз захоплено заздрив життю англізованого поміщикового брата.
І якого, власне, чорта ці мілорди ламаються? Жили б собі та й жили. Таке прекрасне життя! Маєток, господарство, безплатний кріпак-робітник. Ще чого треба?! Піркес теж відгукнувся з свого закутка.
— Життя!.. — підхопив він. — Я теж хочу жити… Але я зовсім не хочу такого життя, яке зараз є… Ненавиджу!
— А якого б тобі захотілося? — іронічно закинув Туровський.
— От якого. Океани і материки. Ніяких держав, ніяких кордонів! Одна країна! Жодних релігій, націй чи там рас. Ненавиджу! А втім, нехай навіть будуть. І нації, і раси. Що з того, що негр чорний? Що з того, що в китайця косі очі? Человек — это звучит гордо!..[260]
— Человеки, — буркнув Зілов, — теж бувають різні. Є Піркес — одеський банкір, і є Піркес Шая, який не має ні батька, ні банку. Він має тільки власний розум, руки та ще, може, скрипку…
— Ах, ІІІаїчко, заграйте нам, будь ласка, сьогодні! Шая кинув оком на Валю і не озвався. Він говорив далі:
— Я хочу такого життя, щоб банкіра Піркеса також не було. Я його ненавиджу. Але мені не треба і його банку. Ми зробимо так. Наша земна куля буйно і яскраво зеленіє. То рясніють наші жита. Ми їх будемо їсти. В гущавині хлібів розкидано великі кам'яниці. Високі димарі курять чорним димом. То наші заводи. На них ми робимо штани, черевики і плуги. Довкола заподів, в хащах зелених садів, над смарагдовими озерами в просторих білих будинках живемо ми. Це наші міста і села…
— Ви живете в них і граєте на скрипці… — Репетюк глузливо засміявся. — Яка ідилія, сер!
Але Піркес раптом розсердився:
— Так! На скрипці! Ідилія! Я бажаю її не для себе тільки, а для всіх!
— Дуже дякую, мілорд, але за мене не турбуйтеся!
— Хто не хоче, той може піти!
— Куди, сер? Ви ж заволоділи цілою земною кулею!
— Чорт з вами! Тим часом можете взяти собі половину!
— Красненько дякую, лорд. А я вже й не знав, що мені робити! Не жити ж разом із вами в вашому житті «для всіх». Однаково — для дурнів, розумних, ледарів, нероб чи працьовитих…
— Брехня! Ледарів ми виженемо до вашої половини!
— А ми зробимо з них армію, і вони нам завоюють ваші сади, білі доми і смарагдові річки!
Піркес секунду мовчав. Потім похмуро огризнувся:
— А ми вам не дамо! Ми будемо оборонятися.
— Так би ви зразу й казали, мілорд! Ви просто мрієте анархічними експропріаціями.
Піркес подивився на Репетюка. Він хотів йому сказати щось гостре й дошкульне. Але раптом передумав і махнув рукою:
— Ну, годі… сер, чи як вас там — граф! Я просто пожартував. Так набридла ця проклята війна і дратує…
— Та кинь ти нарешті Шаю! — розсердився тепер вже Воропаєв. — Невже ти досі не можеш зрозуміти, що це остання війна?
— Чому «остання»? Мені здається, ця війна скінчиться тільки тоді, коли вже не буде кому воювати. Але нехай вона навіть і скінчиться. Так тоді почнеться якась друга… Хіба можливо, щоб не було війни, коли є уряди й держави? У кожного з них свої інтереси. Вони пересваряться знову. Ненавиджу! От коли б влаштувати таку війну проти самих воєн…
259
… Xорь — практик, Калинич — ідеаліст… — герої оповідання І. С. Тургенєва «Хорь и Калинин» з циклу оповідань і нарисів «Записки охотника» (1847–1852).
260
Человек — это звучит гордо!.. — слова Сатіна з п'єси О. М. Горького «На дне» (1902).