Повернення короля [с иллюстрациями]

Сем пішов. А Мері організував на ніч варту довкола села та сторожу біля загород. Потому він і Фродо пішли до фермера Домосела. Вони сиділи з родиною в теплій кухні, й Домосели поставили кілька ввічливих запитань щодо їхніх мандрів, однак ледве чи слухали відповіді: їх більше цікавили події в Ширі.

– Усе почалося з Прищика, як ми його називаємо, – сказав фермер Домосіл, – і почалося чи не відразу після того, як ти поїхав, пане Фродо. Він мав кумедні думки, той Прищик. Здавалося, він хотів усе привласнити, а потім ще й командувати іншими. І невдовзі з’ясувалося, що він уже має стільки всього, скільки йому було явно забагато, а він постійно гріб усе більше й більше, хоча звідки брав на те гроші, було таємницею: млини, молотарні та заїзди, садиби та листкові плантації. Гадаю, він придбав млин Пісковика ще до того, як переїхав у Торбин Кут… Звісно, все це почалося з величезних маєтків у Південній Чверті, які залишив Лото у спадок його батько, а ще він начебто тихцем продавав кудись дуже багато найкращого люлькового зілля – два чи й три роки поспіль. Але наприкінці минулого року Прищик почав вивозити зі Ширу безліч речей, а не тільки листок. Ми вже потроху злидарювали, до того ж насувалася зима. Мешканці були злі, та Прищик знав, як їм відповісти. Сюди припхалося багато людей, здебільшого розбійників, із великими возами: одні, щоб відвезти наше добро на південь, а інші – щоб тут осісти. Згодом прийшли ще люди. І доки ми второпали, в яку халепу втрапили, їх уже надто розвелося і тут, і там, і по цілому Ширу: вони валили дерева, копали та будували собі хижі й будинки – такі, які були до смаку їм. Спершу Прищик платив за відібране майно та відшкодовував збитки, проте невдовзі розбійники почали керувати всім самі й брати все, що заманеться… Тоді ми мали трохи клопоту, проте, певно, ще мало. Старий голова Віл подався до Торбиного Кута, щоби висловити своє невдоволення, але так і не повернувся звідти. Розбійники впіймали його і замкнули в норі у Міхоритові – він і досі там. А згодом – це було незабаром після Нового року, – тому що голови вже не було, Прищик проголосив себе Босом ширифів, себто просто Босом, і почав чинити все, що лише хотів, а той, хто ставав «зухвалим», як вони це називають, повторював долю Віла. Тож наше життя дедалі гіршало. Зілля для нас уже не було – тільки для служак, вони позачиняли всі заїзди, й усього, крім Правил, ставало щораз менше, хіба що мешканці встигали заховати якусь дрібку свого майна, перш ніж розбійники приходили збирати данину «задля справедливого розподілу». Це означало, що вони мали їжу, а ми – ні, за винятком тих скупих пайків, на які можна було розжитись у домах ширифів і які ледве чи можна було перетравити. Кепсько тут було. Та суцільна руїна почалася, відколи прийшов Шаркі.