Повернення короля [с иллюстрациями]

– От тобі й на, Фродо! – сказав Мері. – Я знав, що нам доведеться битися. Ну, що ж, убивати почали вони.

– Не зовсім так, – поправив його Домосіл. – Стріляли вони не перші. Стрілянину розпочали Туки. Розумієш, твій батько, пане Переґріне, – він від самого початку не мирився з Лото: казав, якщо комусь заманулося побавитись у проводиря в такі часи, то на це радше має право Ватаг Ширу, а не якийсь вискочка. І, коли Лото вирядив до нього своїх служак, Тук не змінив своєї думки. Тукам узагалі пощастило: вони мають глибокі нори в Зелених Пагорбах, Великі Сміали й усе таке, тож розбійники не годні до них дістатись, а Туки не пускають розбійників на свою землю. Якщо ті таки пролазять, то Туки полюють на них. Трьох пристрелили за шпигунство та грабіж. Після того розбійники стали жорстокіші. Й дуже пильно наглядають за Тукокраєм. Тепер ніхто не заходить туди і не виходить звідти.

– Молодці Туки! – скрикнув Піпін. – Але зараз дехто таки пробереться туди. Я – до Сміалів. Хто зі мною до Туківців?

І Піпін поїхав геть із півдюжиною молодиків на поні.

– Невдовзі побачимося! – гукнув він. – Туди тільки двадцять одна верста чи десь так, якщо через поля. Уранці я приведу сюди цілу армію Туків.

А Мері заграв ріжковий клич їм услід, коли гобіти вже зникали в дедалі темнішій ночі.

– Та все одно, – сказав Фродо тим, хто стояв поблизу, – краще обійтися без кровопролиття, і це стосується навіть розбійників. Хіба що в разі нагальної потреби, щоби не дозволити їм скривдити гобітів.

– Гаразд! – погодився Мері. – Проте зараз, гадаю, на нас щомиті може напасти банда розбійників із Гобітова. І вони не будуть просто собі плескати язиками. Ми поводитимемося стримано, проте повинні підготуватися до найгіршого. І я маю план.

– Дуже добре, – сказав Фродо. – Тож і влаштуй усе.

Тієї миті до них прибігли гобіти, котрих вислали в напрямку Гобітова.

– Розбійники йдуть! – закричали вони. – Двадцятеро чи й більше. А двоє подалися через наш край на захід.

– Тобто до Шляхостріччя, – зазначив Домосіл, – аби покликати підмогу. Що ж, туди й звідти – це десь двадцять три версти. Поки що нам не варто хвилюватися.

І Мері побіг кудись віддавати накази. Фермер Домосіл очистив вулицю, порозганявши всіх по домівках, окрім кількох літніх гобітів, котрі мали сяку-таку зброю. Довго їм чекати не довелося. Вже незабаром почулися гучні голоси та гупання важких ніг. Й ось увесь розбійницький набрід з’явився на дорозі. Побачивши загороду, розреготалися. Вони не могли навіть уявити собі, що в цій маленькій країні хтось наважиться повстати супроти двадцятьох людей.

Гобіти відчинили загороду й відступили.

– Дякуємо! – пирснули служаки. – А тепер біжіть-но додому, до ліжок, доки вас не відшмагали.