Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
А, як воно було так, то за будь–яких умов, навіть опинившись по один бік, – не знайшов би й порозуміння з Костем Гордієнком, переконаним антимосковитом.
Отже, і його раптова (хоч як підготована заздалегідь) задекларованість (бо, шкода, не було нічого більше) на боці Карла ХII, – нічого не змінила у відношенні до народу, з тiєї простої причини, що вже пригадувалася, що не був він у очах останнього українським гетьманом. Від служби московському цареві – перебіг на службу так само чужому королеві шведському; так повинні були міркувати сучасники тих подій: особиста справа самого Iвана Мазепи. Таке саме cтавлення мало бути, ймовірно, й до отiєї старшини, що спочатку задекларувалася на боці Мазепи, а потім так само розпласталася на брюсі перед царем: “Прості, батюшко, нє туда побєжалі!”
З цього боку можна було би сказати, що i дріб’язкове приниження “ізмєнніка царю” великоросійським патріотом Н. Костомаровим, і скорботний епос Гната Хоткевича “Iван Мазепа”, – є де в чому однаково далекі від подій часу.
Не був той Iван Мазепа такою вже видатною постаттю історії, та мало на неї подіяв (хоч – міг би). А те, що врятував свою посмертну репутацію, покинувши московського покидька, хвала його честі та совісті. Не більше.
А все це й дозволяє думати, що поринання до московського болота, де приречене гинути все добре й прогресивне: труд, працьовитість, уміння, думка та розум, – значною мірою відбулося для України раніше: епоха Мазепи вже нічого не вирішувала. Принаймні, за умов перемоги російського недоумка під Полтавою…
Тікаючи за Дніпро – до Туреччини, кілька тисяч шведів зі своїм королем і козаків зі своїм гетьманом Мазепою, залишили далеко позаду своїх переслідувачів, російських пішаків. Для тих степ був завжди не до подолання, – де взяти їжі? – де взяти води? А цим була їжа для коней, була вода, та була навкруги й різна степова дичина, на яку мерщій навчилися полювати й шведи. Хоча відомий нам Костомаров не зміг оминути і з цієї нагоди продемонструвати свою дурість, твердячи, ніби:
Козаки, звичні до татарських звичаїв, різали коней, що відставали та нездатні були на подальший шлях, сушили на сонці м’ясо або клали під сiдло, аби воно там пом’якшало та зігрілося.