Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Вже з цього кожен може побачити, чого вона є варта, російська історія кінця ХХ ст. Що ж, не забудемо, брехня – це теж своєрідний різновид агресії; того єдиного, що їм так добре знайоме.
До речі, останнє з наведених посилань займане з розділу під назвою – “О “птенцах гнезда Петрова””. Це вже від того, їхнього класика з його “лєгкостью в мислях нєобикновєнной”, із його ентузіастичної “Полтави”:
Тут ми переконуємося, що поет не ліпший від оспівуваних ним. Бо, погодьтеся, – “вослєд нєслісь толпой” – позначення вельми неадекватне для наступу під Полтавою. А до того, у нас кожна селянська дитина знає, що оті “птєнци”, чиї б вони не були, – тільки їдять та серуть до гнізда; та чимало насеруть, поки зможуть хоч трохи злетіти… Але там, у них, – зійде, що завгодно; такі вже люди (?), що тут поробиш.
На закiнчення звернімося до питання менш принципового, радше другорядного. У передмові до “Iсторії Русів” не одного разу звертається увага на ненадійність приписування авторства цієї книги Григорієві Кониському, архиєпископові Білоруському, та… перелічуються інші можливі автори. Серед них, зокрема, Александр Безбородько, що був якийсь час навіть канцлером імперії; але й це не задовольняє видавців, та вони добираються аж до такого собі Архипа Худорби, з козацької старшини, сучасника отих, попередніх.
Думається, що по–перше, саме це питання не є таке вже важливе, а по–друге…. Для більш–менш свіжої людини є доволі очевидним, що від стилю та підходу книги – за версту відганяє попівством. Бо, зверніть увагу, що навряд чи звичайна людина, хоча би й православна, так носилася би з отими молоком і м’ясом по середах та п’ятницях, що їли шведи на очах у православних, ображаючи їх глибокі релігійні почуття. Чи так вже це було для них важливо? – поґотів, знайомих зі звичаями католиків та реформатів. А цей мотив ми зустрічаємо аж у двох місцях; є й інші подібні приклади.
Що не мали на той відповідальний час великого розуму українські люди, то помітно з усього, але – чи аж до такого ступеню?
Схоже по всьому, що книга написана саме попом, а таких, серед евентуальних авторів “Iсторії Русів”, – крім Кониського, більше немає.
До цього всього нагадаємо ще раз: безвинно знищені у Батурині і околицях десятки тисяч мирних людей, – ніколи й ніким помщені не були.
10. Турецька авантюра Пєтра I
Цей уже вляпався був свого часу в авантюру під Нарвою, з–під якої довелося терміново уносити ноги, переодягшись жебраком. Але, то було ще десять років тому.
Від нечеканої перемоги під Полтавою, чи не першої та останньої в житті, у московського царька, як у них кажуть, – “в зобу диханьє спєрло”, та… Поґотів були й місцевого значення перемоги, впродовж 1710 вдалося окупувати Прибалтику та Карелію. Першу – частково, другу – мало не повністю. З рештком Прибалтики – Курляндією, справи йшли теж, понад добре. За Фрідріха, герцога Курляндського пощастило видати Анну Iоановичу, дочку Iвана V, брата від Мілославской. Їх обох було запрошено до Петербургу на зустріч Нового (1711) року, та вони й прибули. Тільки от, коли від’їхали додому, герцог раптом захворів та помер. А це віддавало Курляндію в руки дружини, тобто – Пєтра I. А отруєння, то було таке щось, чим у Москві ніколи не гребували. Пригадайте хоча би смерть вибавителя від самозванця, князя М. Скопіна–Шуйского. Отже, було від чого остаточно закрутитися кволій монаршій голові.
Справи на півдні, однак, складалися чи не в протилежному напрямі.
Царський посол в Iстанбулі – Пєтр Толстой, мало вузлом не зав’язувався, підпираючи хабарами нахабні вимоги Пєтра І, – видати йому негайно, не тільки Мазепу та Орлика з їх козаками, але й самого шведського короля Карла ХII (ні більше, ні менше). Але султана великої держави це зарозуміле нахабство тільки дратувало, а проти Толстого діяли шведський посол М. Нойґебауер та польський генерал Станіслав Понятовський, людина досить впливова.
Тим часом, Карл, що з Очакова перебрався до більш людних Бендер, – розвинув бурхливу діяльність по створенню антиросійського союзу. Він установив прямий зв’язок із султаном через Понятовського та довів йому зрадництво підкупленого Толстим везіра Алі–паші. Султан замінив його на іншого, але й того скомпрометував Толстой, та в кінці став везіром Мохамед–паша, затятий ворог Росії.