Невідоме Розстріляне Відродження

Злотий

(З дитячих літ Т. Шевченка)

Денна спека поволі спадала, і сонце, немов розпечена набіло велетенська чара, котилося вже на спочинок за зелені гаї, туди десь далеко аж за Кирилівку, де прозора блакить небосхилу стикається з бронзовими ланами спілої пшениці та жита. Того року жнив’яні дні були особливо сухі й висмаглі. Сонце немилосердно пражило все. На ланах передчасно вистигли жита, і пани почали жнивувати раніш, аніж минулого року. Люди, вигнані на жнива, днювали й ночували на лану. До села верталися навідуватися тільки ті, що мали дітей, чи постояльців-салдат. Кирилівка цими днями порожніла й завмирала, бо всі молоді й працездатні йшли жнивувати, а дома залишалися подекуди тільки малі діти, старі, нінащо нездатні баби, діди та ще салдати, що цілими днями нічого не робили, були завсіди голодні, сердиті й крали в своїх господарів цибулю, огірки та всяку іншу споживу.

Тарасів батько й мачуха теж на панщині, а він із маленькою сестричкою Яринкою та братом по матері Стьопкою, злим, злодійкуватим хлопцем, залишився на господарстві. Йому наказано нікуди з двору не відходити й дивитися за москалем. Тарас ретельно виконує наказ. Він глядить курчат, годує сестричку й слідкує за салдатом. Салдат, що в них квартирував, був великий, старикуватий та сердитий. Він люто й багацько лаявсь і посилав то Тараса, то Стьопку куди йому забагнеться, сам же лежав у холодку під яблунею й тільки й мав роботи, що люльку палити. Стьопка не став довго потурати салдатові й утік десь у садки, чи до ставка купатися, залишивши Тараса самого.

Як сонце впірнуло у вишники, з лану прийшла мачуха. Вона щодня навідувалася додому, бо треба було малих дітей доглядати та постояльцеві їсти варити. Батько ж приходив додому тільки раз на тиждень, у суботу, щоб до церкви піти. Тарас ніколи не бачив його веселим, навіть коли, бувало, вип’є. Завсіди похмурий, сумний, він мало коли пестив малого Тараса. Хлопець ріс без теплого слова, самотою. Його часто зобіжав Стьопка-зведенюк, била багато й болюче мачуха, а пожаліти не було кому.

Якось пробував Тарас батькові поскаржитися на мачуху, що набила його. Батько погладив по білявій голівці сина й, зідхнувши, мовив:

– Товще буде, Тарасе…

Мачуха любила найбільше своїх дітей. У неї їх було аж троє. Тарас не злюбив Стьопку зразу ж, як прийшла мачуха до них жити, і на кожному кроці намагався його осоромити перед батьками. За це його не злюбила мачуха.

Як прийшла додому мачуха, Тарасові руки розв’язалися, бо було вже, урешті, на кого хату й салдата залишити. Він узяв за руки мачушині діти та свою сестричку Яринку й подавсь за ворота на вулицю до своїх товаришів гратися. Діти гралися просто на шляху в поросі, якого за літо натерлося так багацько, що рука в ньому тонула, немов у пухові. Їх було п’ятеро малих, замурзаних, у довгих десятчаних сорочечках. Кожне з них мало свою забавку.

Старшенький з них, чорноголовий хлопчик, старанно з пороху робив чумацький табор, накладаючи купки пороху великим колом, а серединку запліскуючи долонею. Другий, карапузкуватий, баштан садив. Решта дивилася, поприсідавши просто на поросі. Тарас довго дививсь на їх забавки, а далі не витримав і вмішавсь між діти. Він дістав патичка й тут же почав малювати. Патичок йому спритно бігав по заплесканій гладенько землі, і його товариші бачили, як на сірому тлі з’являлись якісь півники, собаки, коні, чорти. Діти, притамувавши дух, жадібно слідкували за всіма його рухами.

Тарас був пронирливий і жвавий хлопчина. Сам маленький, опецькуватий, із білявою голівкою та спритними великими очима, завсіди проявляв велику зацікавленість до всього, що б не побачив. Любив сам дітям своїм розповідати те, що від свого діда та батька чув, але ще більше любив слухати інших. Гарним оповідачем, що захоплював малого хлопця своїми оповіданнями, був рідний дід Іван. Наслухався Тарас від нього про все, а найбільше про Січ Запорізьку, Коліївщину та чумакування.